Лідери ЄС і партнерів на саміті G20 шукають спосіб утримати підтримку Києва, коли Вашингтон тисне «миром» через поступки Москві
Йоганнесбург у суботу прокидався під гул протоколів G20, але для європейських делегацій це був не звичайний саміт. На тлі африканського літа вони везли в валізах не промови про торгівлю, а тривогу за Україну й власну безпеку.
Причина — мирний план США, який адміністрація Трампа просуває як швидке завершення війни. 28 пунктів Трампа вимагають від Києва майже всього: прийняти нові кордони, обмежити армію, відмовитися від НАТО. Для Москви ж там мінімум зобов’язань.
Європейці не приховують, що їх відсунули від переговорів. «Нічого про Україну без України» — фраза, яку Урсула фон дер Ляєн повторює як мантру, бо інакше ці домовленості перетворюються на угоду над головою жертви, а не мир.
У кулуарах саміту G20 зустріч організував Антоніу Кошта. Запрошені ключові союзники з Європи та поза нею, аби визначити, що робити, якщо Вашингтон скоротить підтримку і підштовхне Київ до «гри без вибору».
Тиск Білого дому очевидний: Трамп дав Зеленському дедлайн на відповідь уже наступного тижня. Прийняти — означає зайти в зону капітуляція України. Відмовитись — ризикувати американськими пакетами, без яких фронт стає тоншим.
Кір Стармер у заяві перед зустріччю зробив те, чого бракує багатьом дипломатичним комюніке: назвав відповідального. Він сказав, що лише одна країна за столом G20 не хоче припинення вогню і водночас сипле дронами по містах.
Європейські лідери розуміють: якщо США відступлять, «страховка» має перейти до них. Звідси ключова тема розмови — військова допомога ЄС і здатність окремих столиць закрити американську діру в ППО, артилерії та розвідці.
Позиції при цьому не ідентичні. Париж і Лондон радше говорять про посилення поставок і «коаліцію готових», Берлін — про фінансову стійкість і виробництво боєприпасів. Але їх об’єднує одне: жодні територіальні поступки не можуть бути стартовою умовою миру.
Еммануель Макрон прибув у Йоганнесбург із простим меседжем: європейська єдність має стати відповіддю на транзакційний підхід Вашингтона. Якщо мир купується поступками агресору, Європа отримає нову війну вже ближче до своїх кордонів.
Тут важливо, що саміт проходить без США: Трамп бойкотує G20 через свої заяви про переслідування білої меншини в ПАР. Відсутність американської делегації робить європейську нараду ще символічнішою: союзники вчаться діяти без звичного «старшого брата».
У центрі дискусії — нейтралітет України, який план США фактично нав’язує. У ЄС це бачать як повтор 1990-х: слабка нейтральна держава з «розмитими» гарантіями стає легкою здобиччю, а не запобіжником конфлікту.
Не менш гостро стоїть питання безпекові гарантії. Європейці хочуть, щоб будь-яке припинення вогню включало механізм автоматичної допомоги у разі повторного нападу. Без цього «мир» перетворюється на паузу для перегрупування російських військ.
Українські солдати на передовій у Харківській області України у травні. Пані фон дер Ляєн заявила, що Європа продовжуватиме надавати Україні значну фінансову підтримку та зберігатиме санкції проти Росії — Тайлер Хікс
Санкції проти Росії — інший наріжний камінь. фон дер Ляєн чітко сказала, що ЄС їх зберігатиме й посилюватиме. Для Брюсселя це не помста, а спосіб вкоротити ресурси Кремля на нові ракети й дрони.
Європа також думає про гроші. Розмова про використання заморожених російських активів як фонду відбудови набирає ваги, бо це і сигнал Москві, і підтримка України, якщо американська фінансова нитка ослабне.
Усе це відбувається на тлі погіршення ситуації на фронті, яке вважають одним із мотивів Вашингтона тиснути на переговори. Європейці не заперечують труднощів України, але наголошують: слабкість жертви не дає права переписувати кордони силою.
Парадокс в тому, що сам G20 вже погодив декларацію про неприпустимість вирішення конфліктів силою. Росія її теж підтримала, але продовжує удари. Для європейців це підтвердження: папір без примусу не працює з путінським режимом.
У приватних розмовах дипломати визнають: є ризик розколу між «мир за будь-яку ціну» і «мир через силу». Водночас жахливі удари, як у Тернополі, стирають ілюзію швидкої угоди і повертають моральний імператив підтримувати Україну.
Тому зустріч у Йоганнесбурзі — не просто реакція на план Трампа. Це тест, чи здатна Європа стати самостійним гарантом безпеки на континенті, де війна знову стала інструментом політики.
У короткостроковій перспективі рішення можуть бути технічними: прискорення спільних закупівель ППО, нові кредитні лінії, координація навчання. Але стратегічно мова про те, щоб Україна залишалася «в позиції сили» перед будь-якими переговорами.
Якщо ж ЄС не зможе компенсувати американський відхід, наслідок буде ширшим за Україну. Будь-яка успішна агресія легітимізує схожі сценарії в інших регіонах Європи, і тоді ціна оборони для союзників виросте в рази.
Саме тому лідери в Йоганнесбурзі шукають відповідь не лише для Києва, а й для себе. Європейська стратегія має показати Путіну, що шантаж союзників провалиться, а Україні — що її майбутнє не стане розмінною монетою.
У підсумку європейська позиція формується як дві паралельні лінії: підтримка фронту й готовність до дипломатії, але без прийняття ультиматумів. Це складна дорога, проте саме вона дає шанс на справедливий мир, а не відкладену війну.
