28-пунктний документ без участі Києва викликав гнів і страх повторення помилок 1990-х, коли Україна повірила в крихкі безпекові гарантії.
Сірий дощ стікав по уламках тернопільської багатоповерхівки, коли рятувальники по черзі підіймали плити й шукали живих. Місто ще не встигло оговтатися після ракетного удару, але в стрічці вже обговорювали новий мирний план США, ніби війна раптом стала предметом торгу.
Для багатьох це прозвучало як холодний душ. У кав’ярнях і лікарнях, у бліндажах і маршрутках слово «капітуляція України» знову стало буденним, бо американська пропозиція вимагала не паузи у вогні, а поступок, що міняють саму мету спротиву і ставлять під сумнів сенс втрат.
Йдеться про 28-пунктний план, підготовлений адміністрацією Дональда Трампа і переданий Києву без попередніх консультацій. За даними західних медіа, документ вимагає здати частину територій, скоротити армію та обмежити озброєння.
Ключова ідея тут — «угода в обмін на тишу» без жорстких механізмів змусити Москву виконувати взяте. Українці вже мали досвід, коли мир, що стартує з територіальні поступки, завершується новою війною й дорожчим рахунком за довіру. Тому теза про «реалізм» звучить як пастка.
Рятувальники запалюють свічки біля імпровізованого меморіалу на місці багатоквартирного будинку, який вчора постраждав від російського ракетного удару на тлі нападу Росії на Україну, у Тернополі, Україна, 20 листопада 2025 року — Андрій Бодак
У Тернополі 66-річна Ірина, яка досі шукає зниклу подругу, говорить про втому, але не про готовність відступити. Вона каже: якщо після такого числа смертей держава віддасть землю, то виходить, що люди гинули лише за право поставити підпис під чужою волею.
Цей емоційний спротив не означає, що суспільство відкидає переговори з Росією. Опитування фіксують більшу підтримку дипломатії, ніж на початку вторгнення. Та межа проходить там, де переговори перетворюються на примус і пропонують мир як форму поразки.
Найболючіше — план написали без участі Києва. Мирний план США подали як майже готовий продукт, а не спільний процес, і це збіглося з тим, що заявляють європейські союзники: домовлятися про Україну без України — стратегічний нонсенс і ризик для всієї Європи.
На фронті реакція ще жорсткіша. Дронщик із позивним Аві каже, що ніхто в його підрозділі не приймає формулу «поверніть менше, ніж втратили». Вони пам’ятають, як Росія зривала угоди з 2014 року, і тому не вірять у її раптову дисципліну та чесність, навіть якщо під документом будуть підписи.
Скепсис підживлює пункт про амністія воєнних злочинів. Для офіцерів і родин загиблих це виглядає як спроба стерти відповідальність за Бучу, Маріуполь і тисячі обстрілів цивільних. А ще це сигнал Кремлю: насильство може бути винагороджене політичною зручністю.
Мешканці ходять біля тіла мирного жителя одразу після звільнення Бучі з-під контролю Росії у квітні 2022 року — Даніель Берегулак
Маріуполь, Україна, 3 квітня 2022 року. Маріуполь став важливою перемогою для росіян і допоміг з'єднати сухопутний міст між окупованим Кримом та східною Україною — Reuters
Інший тригер — відмова від НАТО. У проєкті підкреслено «нейтралітет України» та відкладення євроатлантичних прагнень на невизначений строк. Це відтворює давні російські ультиматуми, без виконання яких Путін не погоджувався навіть на тимчасове перемир’я.
Паралельно в тексті з’являються натяки на згортання західна військова допомога й перетворення підтримки на транзакцію: мовляв, за безпеку треба «розрахуватися». Капітан з-під Лимана називає це відходом США від ролі гаранта правил до ролі брокера, що торгує ризиками.
У такій логіці Україна має погодитися на мінус території й плюс невизначених обіцянок. Та географія війни не зникне від підпису. Після замороження фронту Росія отримує час на відновлення сил, а Україна — деморалізацію, розмитий статус і небезпеку наступного удару.
Виграш Москви читається між рядками. Кремль публічно ухиляється від деталей, але Путін уже заявив, що документ близький до російських вимог і може бути основою миру. Для Києва це означає: автори плану фактично стартували з позиції агресора.
Звідси й історичні паралелі. Коли драфт розійшовся соцмережами, люди масово згадали Будапештський меморандум. У 1994 році Україна віддала третій у світі ядерний арсенал за обіцянки поваги до кордонів і суверенітету, підписані США, Британією та Росією.
Президент України Леонід Кравчук (праворуч) бере руку за руку з президентом Біллом Клінтоном і президентом Росії Борисом Єльциним після підписання угоди про ядерне роззброєння в 1994 році — Сергій Супінський
Ті безпекові гарантії виявилися радше політичними, ніж юридично зобов’язуючими, і не зупинили анексію Криму та вторгнення 2022-го. Тому нині будь-яка угода без механізму стримування сприймається як повторення тієї ж помилки, тільки в умовах ще вищої ціни.
Президентська Банкова діє в умовах подвійного тиску. Тут позиція Зеленського спирається на принцип: мир можливий лише після відновлення суверенітету або отримання чітких гарантій. Але паралельно треба зберегти стратегічний міст із Вашингтоном, який тримає оборону ресурсами.
Сам Зеленський попередив, що план ставить країну перед вибором між гідністю і ключовим партнером. Це дипломатична пастка: відмовишся — ризикуєш втратити частину допомоги, погодишся — втрачаєш внутрішню легітимність і створюєш прецедент, який можуть повторити інші столиці.
У США видно інший драйвер — тиск Трампа на швидкий результат. Після майже чотирьох років війни Білий дім прагне «угоди до свят», підкріплюючи її дедлайнами й риторикою про нібито неможливість воєнної перемоги України. Це радше політика для виборців, ніж для фронту.
Президент України Володимир Зеленський зустрівся з президентом США Дональдом Трампом під час обіду в кімнаті Кабінету міністрів Білого дому у Вашингтоні, округ Колумбія, США, 17 жовтня 2025 року — Джонатан Ернст
Та швидкість конфліктує з реальністю. Мир, який не враховує інтересів і безпеки України, не стане стабільним навіть для самих США. Він лише створить наступний цикл конфлікту в Європі й підштовхне інші держави робити ставки на силу та шантаж, підриваючи правила, на яких тримався світ після 1945 року.
Європейські столиці це розуміють, тому наполягають на статусі сторони переговорів і на збереженні санкцій. Для них угода з територіальні поступки сьогодні — це прецедент для завтрашніх кордонів у Балтії, на Балканах чи в Арктиці, де Росія теж тестує межі дозволеного.
На внутрішньому полі Україна теж уразлива: корупційні скандали, втома суспільства, складні мобілізаційні цикли, удари по енергетиці. Саме цю втома від війни, за словами киян, і намагаються використати автори плану, роблячи ставку на психологічне виснаження.
Проте досвід Тернополя та Лимана показує інше. Навіть найвтомленіші люди не хочуть миру, що оформлює поразку. Вони готові говорити про припинення вогню, але лише якщо воно не перетворює країну на буферну сіру зону без права на власний курс.
Отже, суперечка навколо американського документа — не про те, чи потрібен мир. Вона про те, яким він має бути: справедливим, з дієвими безпекові гарантії, з участю України та Європи і з реальною відповідальністю Росії, а не проєкцією її «списку бажань».
Поки цих умов немає, слово «капітуляція» лишатиметься не метафорою, а соціальним вироком для будь-якої ініціативи, що пропонує Україні вижити ціною власної суб’єктності. І це читається в реакції людей — від тилових міст до передової, де кожен день має реальну ціну.
Перед багатоквартирним будинком, який вчора був уражений російською ракетою під час нападу Росії на Україну, у Тернополі, Україна, 20 листопада 2025 року — Томас Пітер
