Реакція українців на 28-пунктний мирний план США різко емоційна і майже одностайна: у публічному просторі домінує слово «капітуляція». Це не просто риторика з соцмереж — так оцінюють документ військові, чиновники на місцях і частина експертів, які бачать у ньому загрозу суверенітету.
План, який Вашингтон просуває як основу для припинення війни, готувався без участі Києва та більшості європейських союзників. Його ключові контури повторюють максималістські вимоги Кремля, тому для багатьох українців це виглядає як нав’язана згори рамка, а не рівноправні переговори.
Ключові умови для України відомі: передача решти Донеччини, «де-факто» закріплення окупації Криму та частини Донбасу, конституційна відмова від вступу до НАТО й обмеження чисельності ЗСУ до 600 тисяч. Для суспільства це читається як пакет територіальних поступок без гарантій.
Навіть ті, хто втомився від війни, бачать у таких пунктах підрив базових цілей оборони. У суспільстві сформувалася логіка: територіальні поступки сьогодні — це лише пауза перед новою агресією завтра, якщо Росія не буде реально стримана діями Заходу і власною українською силою.
Додатковий тригер — час. Дональд Трамп дав Києву фактичний дедлайн до Дня подяки, натякаючи на можливе скорочення допомоги у разі відмови. Це сприймається як примус до миру, а не переговори, і посилює підозри у «транзакційному» підході США.
У західній Україні цю логіку підсилив удар по Тернополю 19 листопада, який забрав щонайменше 25–26 життів і залишив десятки поранених та зниклих. На тлі руїн заклики «віддати землю заради миру» звучать особливо цинічно, бо війна триває тут і зараз.
Місцева влада та родини загиблих прямо ставлять питання: як можна укладати угоду з противником, який цього ж тижня бив по житлових будинках. Емоційний фон тут не випадковий — він визначає політичні межі компромісу й підштовхує суспільство до жорсткої позиції.
Військові на фронті так само реагують різко. Для артилеристів, дронщиків і штурмовиків, що тримають лінію, формула «виходу з фортець Донбасу» означає, що їхні втрати виявляються марними, а стратегічні вузли віддаються без бою за рішенням зовнішніх акторів.
Скепсис підживлює і пункт про загальну амністію за дії під час війни. Для країни, що веде тисячі справ про воєнні злочини, це виглядає як відмова від справедливості. В очах українців таке рішення лише заохочує безкарність агресора і знецінює жертви цивільних.
Саме слово «гарантії» у плані звучить розмито. Там є обіцянка «робастних» гарантій без деталізації механізмів, тоді як Україна просила де-факто статтю 5 НАТО. Таке формулювання не переконує ні суспільство, ні армію, бо не дає відповіді, хто і як зупинить наступ у майбутньому.
Зустріч президента Трампа з президентом України Володимиром Зеленським у Білому домі минулого місяця — Тірні Кросс
Історична пам’ять робить недовіру раціональною. Українці згадують Будапештський меморандум 1994 року: тоді держава відмовилась від ядерної зброї в обмін на запевнення безпеки, які не спрацювали у 2014-му та 2022-му. Тепер будь-які «обіцянки» без механізму виконання сприймаються як пастка.
Цей досвід породив стійке правило: жодні запевнення без конкретних зобов’язань і присутності союзників на місці не стримують Росію. Тому план, що фіксує нейтралітет України, забороняє шлях до НАТО і зменшує армію, читається як повторення старої недієвої моделі стримування.
Соціологія додає нюансів. Близько 74% українців готові прийняти замороження фронту лише за умови жорстких західних гарантій безпеки; без таких гарантій підтримка ідеї миру різко падає. Отже, запит на переговори не дорівнює згоді на втрату територій чи роззброєння.
На цьому тлі Зеленський опинився між двома хвилями тиску. Ззовні — дедлайн США та бажання Вашингтона швидко зупинити війну, всередині — суспільство, яке готове до переговорів, але не до втрати суверенітету й права на самооборону. Будь-який різкий крок може спровокувати внутрішню турбулентність.
Паралельно Кремль веде інформаційну гру: називає план «основою миру» і натякає, що відмова України лише прискорить російський наступ. Це спроба перекласти відповідальність за продовження війни на Київ і розколоти підтримку Заходу, використавши втому демократій.
Європейські столиці теж нервують. Франція, Німеччина та Британія заявляють, що документ, який зачіпає безпеку континенту і НАТО, не може бути ухвалений без них. Вони бачать ризик: ослаблена Україна стає сірою зоною, що підвищить загрозу для країн ЄС на довгу перспективу.
Для України можливі наслідки прийняття плану виглядають похмуро: держава втрачає частину територій і політичний курс на НАТО, але не отримує гарантій, здатних зупинити реванш Росії. У найгіршому випадку це означає війну-2 через кілька років, уже з гіршої стартової позиції.
Відмова від плану також має ціну: загроза скорочення американської підтримки взимку, коли енергосистема під ударами, а фронт потребує стабільної розвідки та ППО. Такий сценарій може зробити сезон 2025–2026 років ще тяжчим і послабити переговорну позицію України у майбутньому.
Тому найбільш реалістична лінія для Києва — не «так» чи «ні», а контрпропозиція разом з Європою. Її ядро: збереження спроможної армії без жорстких лімітів, прописані гарантії з автоматичними санкціями проти Росії та постачанням зброї, і відкладене територіальне питання до референдумів після стабільного миру.
Інший блок контрпропозиції — фінанси. Україна може вимагати, щоб заморожені активи РФ спрямовувалися на відбудову під міжнародним контролем без «прибуткової частки» США. Інакше зростатиме відчуття, що мирний процес перетворюється на бізнес-угоду між великими державами.
Навіть така позиція не гарантує успіху, бо США можуть вимагати швидкої відповіді, а Росія — торгуватись лише з позиції сили. Але вона дає шанс уникнути розколу суспільства, зберегти легітимність рішення і не допустити втрати підтримки Європи як другого ключового партнера.
Фраза «капітуляція» стала маркером того, що українці оцінюють мир не за словом «припинення вогню», а за тим, чи зберігається свобода і здатність оборонятися. Від цієї суспільної рамки залежатиме й політичний простір Зеленського у найближчі тижні та формат майбутніх домовленостей.
Якщо підсумувати, нинішній мирний план США відображає реалії фронту, але ігнорує реалії української державності. Поки не буде зрозуміло, що саме стримає Росію після можливого перемир’я, для українців будь-яка велика поступка залишатиметься синонімом «здачі» — і це визначатиме політику країни надалі.
