Європейський міграційний ландшафт входить у фазу перегрупування. У першому кварталі 2026 року кількість нових заяв на притулок у країнах ЄС разом із Норвегією та Швейцарією скоротилася до 173 тисяч — на 18% менше, ніж роком раніше. Це не випадкове коливання, а результат одразу кількох тенденцій: зміни географії міграції, жорсткішої політики прийому та поступового виснаження попередніх хвиль переселення.
Попри загальне зниження, структура потоків залишається нерівномірною. Основний тягар традиційно несуть великі економіки Європи — Франція, Іспанія, Італія та Німеччина. Саме вони концентрують більшість заяв, формуючи центр тяжіння для шукачів притулку. Натомість країни Центральної Європи, зокрема Угорщина та Словаччина, фактично випадають із цієї системи, демонструючи символічні показники звернень.
Ключова зміна — у складі самих мігрантів. Лідерство за кількістю заяв перейшло до громадян Венесуели, Афганістану та Бангладеш. Водночас потоки з Сирії та України, які ще нещодавно визначали загальну картину, різко скоротилися. Після третього року повномасштабної війни це означає, що первинна хвиля вимушеного переселення вичерпується, а нові виїзди стають більш вибірковими і стриманими, як раніше відзначав «Дейком» у аналізі демографічних зрушень у Європі.
Особливо показовим є падіння заяв від українців — більш ніж удвічі. Це свідчить не лише про стабілізацію частини населення в країнах ЄС, а й про зміну мотивації: від екстреної евакуації до довгострокового планування життя. Частина біженців інтегрується у приймаючі суспільства, інша — відкладає рішення про виїзд, оцінюючи безпекові та економічні ризики.
Схожа динаміка простежується і щодо сирійців, кількість заяв від яких скоротилася ще різкіше. Це результат поєднання факторів: втоми від тривалого конфлікту, зміни маршрутів міграції та посилення контролю на кордонах ЄС. Європейські уряди дедалі частіше переходять від гуманітарної логіки до управління потоками — через квоти, перевірки та обмеження.
Паралельно з цим посилюється внутрішня політична дискусія. У Швейцарії обговорюють референдум щодо обмеження чисельності населення, що може безпосередньо вплинути на статус іноземців, зокрема українців із тимчасовим захистом. Такі ініціативи свідчать про зростання напруги між соціальною відкритістю та економічними обмеженнями.
Водночас не вся Європа рухається в бік закриття. Окремі країни демонструють протилежну стратегію — продовження захисних режимів і гарантій для біженців. Продовження тимчасового захисту до 2027 року в Молдові та автоматичне подовження дозволів в Ірландії формують альтернативний полюс політики, де пріоритетом залишається стабільність і передбачуваність для переселенців.
Цей контраст оголює головну тенденцію: ЄС більше не є єдиним простором із уніфікованою міграційною логікою. Замість цього формується мозаїка національних стратегій, де кожна країна балансуватиме між потребою в робочій силі, соціальним навантаженням і політичним тиском.
Зниження кількості заяв на притулок — це не кінець міграційної кризи, а її трансформація. Європа входить у період, коли визначальними стають не лише причини виїзду, а й здатність держав керувати наслідками. І саме від цього балансу залежатиме, чи перетвориться нинішнє зниження на довгострокову стабілізацію, чи стане лише паузою перед новою хвилею переміщень.
