Історія JPMorgan у справі Jeffrey Epstein важлива не тому, що додає ще один шокуючий епізод до давно відомої біографії сексуального злочинця. Її значення в іншому: вона показує, як велика фінансова інституція може роками бачити ризики, але не перетворювати їх на рішення.
Публічний контур цієї історії вже давно вийшов за межі журналістського викриття. У 2023 році банк погодився на врегулювання позову жертв Епштейна на 290 мільйонів доларів, а також окремо сплатив 75 мільйонів доларів у межах угоди з U.S. Virgin Islands щодо претензій про сприяння й вигоду від його трафікінгової схеми.
Водночас сам JPMorgan Chase наполягає, що зв’язок з Епштейном був “помилкою”, про яку банк шкодує, але що він не знав про використання своїх сервісів для “heinous crimes”. Саме ця позиція — шкодуємо, але не визнаємо свідомого сприяння — і стала головною лінією захисту інституції.
За оцінкою редакції Дейком, у цьому кейсі важить не лише моральна токсичність клієнта. Значно важливіше, що банківський комплаєнс, anti-money laundering і репутаційний контроль у випадку надзаможного клієнта виявилися слабшими за прибутковість, зв’язки та статус доступу до елітних кіл.
Офіційний матеріал Сенатського комітету з фінансів США у 2025 році сформулював це майже без евфемізмів. У меморандумі йдеться про “egregious series of compliance failures”, а також про те, що топменеджери, які підпорядковувалися безпосередньо Jamie Dimon, тісно наглядали за відносинами банку з Епштейном.
Найсильніший факт тут — різниця між тим, що банк сигналізував, поки Епштейн був живий, і тим, що визнав уже після його смерті. За даними сенатського аналізу, до 2019 року JPMorgan позначив підозрілу активність лише на трохи більш як 4,3 мільйона доларів, а вже потім подав ретроспективні повідомлення майже на 1,3 мільярда доларів у тисячах транзакцій.
Це не просто красива цифра для заголовка. Уся логіка Suspicious Activity Reports полягає в тому, щоб дати правоохоронцям сигнал тоді, коли злочин ще триває, а не тоді, коли фігурант уже мертвий. Тому затримка в роки означає не бюрократичну помилку, а провал базової функції фінансового контролю.
Ще різкіше це видно в листі сенатора Рона Вайдена до банку. Там сказано, що в казначейських матеріалах фігурують 4 725 wire transfers приблизно на 1,1 мільярда доларів через рахунки Епштейна в JPMorgan, включно з сотнями мільйонів через кореспондентські рахунки в російських банках. Це вже не історія про окремий недогляд, а про масштаб інфраструктурного дозволу.
Саме тому врегулювання з U.S. Virgin Islands має ширше значення, ніж сама сума. Місцева прокуратура прямо назвала цю справу першим enforcement action проти банку за сприяння та отримання вигоди від human trafficking, а в угоду були включені обов’язкові анти-трафікінгові зобов’язання для JPMorgan.
Серед цих зобов’язань — повідомляти правоохоронців про клієнтів, пов’язаних із торгівлею людьми, закривати рахунки за наявності достовірної інформації про таку діяльність, не відкривати рахунки без належної due diligence та проводити щорічні перевірки й навчання персоналу. Тобто банк фактично погодився на те, що саме ці рубежі в нього раніше не спрацювали.
Багато уваги закономірно зосереджено на Jes Staley, який упродовж років був головним внутрішнім захисником Епштейна. І тут важливо, що питання вже давно не зводиться до чуток: у 2025 році FCA остаточно підтвердила заборону Стейлі обіймати керівні посади у фінансовому секторі, дійшовши висновку, що він схвалив оманливі твердження про характер своїх відносин з Епштейном.
Регулятор окремо зазначив, що лист від Barclays неправдиво применшував близькість цих стосунків, тоді як електронні листи показували “close relationship over many years”, а сам Стейлі називав Епштейна одним із “deepest” і “most cherished” друзів. Для корпоративного управління це критичний момент: проблема була не лише в рішенні, а й у подальшому заниженні його масштабу.
Однак звести все до постаті Staley було б для JPMorgan занадто зручно. Сенатський комітет прямо вказує, що листування всередині банку містило формулювання на кшталт “pending Dimon review” і “for Jamie”, а сам Вайден поставив банку питання, як це узгоджується з присяжними свідченнями Jamie Dimon, що він не пам’ятає знання про Епштейна до 2019 року.
Це ще не доводить особисту обізнаність Dimon у кожному епізоді. Але цього достатньо, щоб побачити інше: версія про “одного недоброчесного підлеглого” не пояснює весь обсяг рішень, затримок і терпимості. Коли система роками не виводить клієнта з банку, йдеться вже не про персональну слабкість, а про інституційний вибір.
Тут варто пам’ятати і про бізнесову мотивацію. Axios писав, що Епштейн приносив банку понад 8 мільйонів доларів річного доходу, а також відкривав двері до інших заможних клієнтів і контактів. Для приватного банкінгу це майже ідеальний токсичний актив: формально ризиковий, але комерційно корисний.
Саме тому справа Jeffrey Epstein є такою незручною для всієї фінансової системи. Вона показує, що відмивання грошей, підозрілі транзакції й маркери секс-торгівлі можуть не просто не помічатися — вони можуть бути побачені, обговорені й усе одно відкладені, якщо йдеться про людину з великими залишками на рахунках і правильними телефонами в записнику.
У цьому сенсі формула “JPMorgan enabled the crimes of Jeffrey Epstein” не обов’язково означає, що банк був співрежисером злочинів. Вона означає щось не менш серйозне: фінансова інституція надавала інфраструктуру, легітимність і часовий ресурс людині, щодо якої червоні прапорці давно вже не були ані поодинокими, ані двозначними.
І саме цей висновок найболючіший. Бо якщо найбільший американський банк виправляє підхід до human trafficking compliance лише після багатомільйонних угод, сенатського тиску й років публічного скандалу, то проблема не в одному Епштейні. Проблема в тому, скільки ще токсичних клієнтів система готова терпіти, доки вони залишаються вигідними.
