Марія Калеснікава повернулася в публічний простір не з мовою помсти, а з мовою переговорів. Для білоруської опозиціонерки, яка вийшла з ув’язнення лише в грудні 2025 року, головне питання тепер не в моральному осуді режиму як такому, а в тому, чи здатен Захід визволяти людей і виривати Білорусь хоча б частково з російської орбіти.
Її позиція парадоксальна лише на перший погляд. Після років репресій і повної ізоляції Мінська саме канал переговорів зі США дав практичний результат: 13 грудня 2025 року Білорусь звільнила 123 політв’язнів, серед них саму Калеснікаву, Алеся Бяляцького та інших помітних фігур демократичного руху. Це був не символічний жест, а реальний обмін політичного тиску на людські долі.
Паралельно Вашингтон справді послабив частину економічного тиску. OFAC 15 грудня 2025 року видало General License 13, яка дозволила операції з Belarusian Potash Company, Agrorozkvit і Belaruskali — ключовими структурами білоруського калійного експорту. У відкритих американських документах саме цей крок є чітко підтвердженим елементом розмороження.
За попереднім аналізом Дейком, Калеснікава сьогодні говорить не стільки про примирення з Лукашенком, скільки про ефективність. Її теза проста й жорстка: ізоляція не зламала систему, а натомість ще сильніше пришила Білорусь до Росії. Якщо ж перемовини дають змогу визволяти людей і розширювати простір маневру Мінська, то морально бездоганна жорсткість перестає бути єдиною відповіддю.
Саме цей гуманітарний аргумент виглядає для неї головним. Під час зустрічі з президентом Німеччини Франком-Вальтером Штайнмаєром у січні Калеснікава наголошувала, що в Білорусі все ще лишається велика кількість політичних в’язнів, і висловила надію на подальші посередницькі зусилля для їхнього звільнення. Тобто її формула вже вийшла за межі особистого порятунку й перетворилася на політичну стратегію.
Ця стратегія, однак, упирається в дуже жорстку реальність. За даними проєкту Viasna, станом на 19 березня 2026 року в Білорусі налічувалося 1 134 політичні в’язні, а з початку кампанії 2020 року політичними в’язнями були визнані 4 457 людей. У лютневому огляді Viasna також повідомляла про 1 141 людину за ґратами наприкінці місяця, включно з багатьма вразливими в’язнями.
І саме тут починається головне заперечення проти лінії Калеснікавої. Критики кажуть: режим Лукашенка відпускає частину людей, але не змінює своєї природи. Навпаки, він консервує модель, у якій політв’язні стають політичним ресурсом для торгу із Заходом. Якщо так, то будь-яке санкційне послаблення лише зміцнює систему, що завтра може посадити нових заручників.
Цей скепсис має і європейське інституційне підкріплення. Європарламент у своїх документах продовжує наполягати на посиленні санкцій проти осіб і структур, відповідальних за репресії, підрив демократії та участь Білорусі у війні Росії проти України. Отже, офіційна лінія значної частини ЄС поки рухається радше в протилежний бік — не до залучення, а до подальшого тиску.
Та аргумент Калеснікавої складніший за просте «зніміть санкції». Вона фактично вказує на геополітичний провал попередньої моделі. Після 2020 року і особливо після 2022-го Білорусь не стала слабшою ланкою режиму, яку Захід зможе легко відтиснути; натомість вона ще міцніше вросла в російську військово-політичну логіку. Ізоляція не роз’єднала Мінськ і Москву — вона зробила їхню зв’язку ще щільнішою.
