На 10-й день Каннського кінофестивалю велика зала ім. братів Люм’єр ожила від першої сцени «Відродження» китайського режисера Бі Гана. Синя напівтемрява, силует Фантазмера (Джексон І) біля старовинного паркану, а потім несподівані переходи від німого кіно початку XX століття до нуарних кадрів у стилі Мельвіля — усе це викликало справжній ефект дежавю і захоплення. Бі Ган проводить глядача крізь історію кінематографа, майстерно змінюючи візуальні й наративні прийоми на кожному етапі подорожі героя, що метафорично відображає шлях самої світової кіноіндустрії.
Поряд із китайською фантазією згадали й великі епоси: лавіні критичних схвальних відгуків піддалося «Магеллан» філіппінського режисера Лава Діаза з Ґаелем Гарсією Берналем у головній ролі. Мінімалістичні діалоги, розкішні пейзажі й жахіття колоніальних поневірянь переплітаються в цьому фільмі, де жорстокість досліджуваних епох протистоїть вічній красі природи. Завдяки «Магеллану» Канни вкотре продемонстрували свою здатність відкривати нового Джеймса Кука кінематографа — режисера, який через пару фраз і кілька кадрів може змусити глядача затримати подих.
Однією з найбільших несподіванок став сам присутній за режисерським столиком Джафар Панахі — іранський майстер, якого офіційно не пускали з країни майже 15 років. Його новий фільм «Простий нещасний випадок» знімається в напівлегальному режимі: Панахі подає сценарій до Міністерства культури, але водночас працює з невеликою командою й ховає сирові матеріали зйомок, щоби уникнути арешту. У центрі оповіді — група людей, які постали проти революційної гвардії та пам’ятають тортури в тюремних застінках. Панахі вкотре доводить, що найважливіше кіно народжується поза рамками цензури.
Не менший інтерес викликала бразильська драма «Таємний агент» Клебера Мендонси Філіо, що переносить глядача до 1977 року — часи диктатури. Вагнер Моура постає в образі агenta, який тікає від переслідування, а розповідь незвично поєднує романтичні відтінки з трилером і навіть чорним гумором: убиті тіла, бездомні собаки й несподівана сцена з відрізаною ногою, яка «тікає» в місто. Цей фільм, мовчазний і багатошаровий, підтверджує, що латиноамериканське кіномистецтво не боїться експериментів із жанрами.
Серед міжнародних проєктів гучного резонансу зазнав і «Еддінґтон» Арі Астера — американський «пандемічний» трилер із Хоакіном Феніксом і Педро Паскалем. Попри талановитих акторів, стрічка здебільшого розчарувала: розмови про маски, «білу провину» та політику не витримували порівняння з більш глибокими роботами колег із незалежного кіно.
Натомість Келлі Рейхардт подарувала справжню перлину жанру з «Майстром-злодієм», де Джош О’Коннор грає простого батька, що планує нахабний пограбунок музею. Рейхардт не спрощує сюжет, а навпаки розкриває свій детектив із неспішними темпами й делікатними соціальними акцентами на війну у В’єтнамі. Її фільм нагадує, що найцікавіші крадіжки відбуваються не стільки через обурливу епатажність, скільки завдяки ретельно вибудованій атмосфері і точному фокусуванню на героях.
Закриває панораму Канн майбутня «Нувель Ваг» Річарда Лінклейтера — чорно-білий ліричний твір про молодого Жан-Люка Годара, що намагається зняти «Пле́нку без зображення». З любов’ю до історії кінематографа й без зайвого пафосу Лінклейтер відтворює 1959 рік, коли народжувалися революційні течії у франції. У кадр проникають вигадані Трюффо й Варда, а глядачі під час показу не стримували сліз і овацій.
Попри загрозу 100-відсоткових тарифів на іноземне кіно, яку обговорював Трамп, Канни-2025 довели: справжня магія кіно народжується поза голлівудською машиною. Фестиваль підтвердив, що авторські стрічки з Китаю, Філіппін, Ірану, Бразилії та США здатні дивувати і надихати навіть під тиском політичних і економічних штормів. І найголовніше — що кінематографічне майбутнє належить тим, хто не боїться творити всупереч обмеженням.
