Європейський Союз знову опинився перед старою суперечністю: він має економічну вагу, дипломатичні інструменти й залежність від стабільності Близького Сходу, але часто поводиться так, ніби головні рішення ухвалюються без нього. Кіпр тепер формулює цю проблему прямо.
Міністр закордонних справ Кіпру Константінос Комбос заявив, що ЄС має бути активнішим у регіоні, укладати практичні домовленості з арабськими та країнами Перської затоки й шукати шлях до завершення війни в Ірані. Його теза проста: Європа не може дозволити собі залишатися «віддаленим спостерігачем».
Це зауваження прозвучало на тлі саміту в Нікосії, де європейські лідери провели рідкісні переговори з представниками Єгипту, Лівану, Сирії, Йорданії та держав Затоки. Для Кіпру, який головує в Раді ЄС, це була спроба повернути Близький Схід у центр європейської стратегії, а не лише кризового реагування.
За оцінкою Дейком, головна слабкість ЄС у регіоні полягає не в браку заяв, а в розриві між амбіцією й присутністю. Брюссель говорить мовою геополітики, але часто діє мовою бюрократичного обережництва. У момент, коли війна в Ірані б’є по енергетиці, торгівлі й безпеці, така повільність стає політичним ризиком.
Кризи в Газі, Червоному морі, Лівані та Ірані вже не можна розглядати окремо. Вони накладаються одна на одну, руйнують торговельні маршрути, ускладнюють енергетичні поставки, підривають інвестиційні проєкти й посилюють роль зовнішніх гравців, які діють швидше та жорсткіше за Європу.
Найгостріший символ цієї залежності — Ормузька протока. Застряглі нафтові й газові танкери, стрибок цін на енергоносії та страх перед новою хвилею глобальної інфляції показали, що близькосхідна нестабільність для ЄС не є далеким театром. Вона швидко переходить у рахунки для бізнесу, промисловості й домогосподарств.
Попри це, європейські столиці досі не мають узгодженої відповіді на питання, як забезпечити стратегічний водний шлях. Німеччина демонструє готовність розглядати морську операцію, на якій наполягає Дональд Трамп. Франція, навпаки, пов’язує такий крок із ширшим мирним врегулюванням. Розрив між цими підходами показує межі європейської оперативності.
Для Кіпру ця дискусія має не теоретичний, а географічний сенс. Острів розташований на перетині Європи, Близького Сходу й Східного Середземномор’я. Він фізично ближче до багатьох регіональних криз, ніж більшість великих держав ЄС, і тому гостріше відчуває наслідки європейської пасивності.
Комбос не говорить про заміну США або про створення самостійної європейської сили, здатної одноосібно диктувати правила в регіоні. Йдеться про інше: якщо ЄС хоче бути геополітичним суб’єктом, він має бути видимим у переговорах, присутнім у партнерствах і здатним пропонувати не лише санкції, а й угоди.
Саме тут починається складність. Відносини Європи з країнами Затоки й арабськими державами напружені через їхню відмову приєднатися до західних санкцій проти Росії. Для Брюсселя це болюче питання, бо через регіональні фінансові й торговельні канали можуть рухатися гроші, товари та схеми, які допомагають Кремлю обходити обмеження.
Але кіпрська логіка полягає в тому, що дивитися на Затоку лише через російську призму — стратегічно вузько. ЄС потребує цих країн у питаннях енергетики, торгівлі, інвестицій, безпеки морських маршрутів, посередництва у конфліктах і стримування ширшої дестабілізації. Моральне невдоволення не може замінити політичну роботу.
Це не означає відмову від тиску на мережі, які допомагають Москві. Навпаки, контроль за незаконними потоками товарів і коштів має посилюватися. Але поруч із цим Європа має вибудовувати прагматичні домовленості там, де її інтереси збігаються з інтересами регіональних держав. Інакше вакуум заповнять інші.
На цьому тлі показовою стала підтримка Кіпром жорстких слів Урсули фон дер Ляєн про російський, турецький і китайський вплив. Для багатьох європейців включення Туреччини до такого ряду звучить суперечливо, адже Анкара є членом НАТО. Для Нікосії це не дипломатична абстракція, а частина щоденної реальності.
Кіпр поділений із 1974 року, коли турецькі війська висадилися на острові після грецького перевороту. Північна частина, підтримувана Анкарою, визнана лише Туреччиною. Республіка Кіпр, член ЄС, залишається міжнародно визнаною владою над усім островом, але фактичний поділ досі визначає її безпекову політику.
Саме тому для Нікосії турецький вплив — не теоретична категорія, а видимий ландшафт. Із місця, де проходили переговори, можна бачити прапор невизнаної адміністрації, викладений на горах навпроти. Це рідкісний випадок, коли геополітична проблема буквально присутня в полі зору учасників саміту.
Анкара також блокує кіпрські спроби зблизитися з НАТО. Це робить острів особливо чутливим до будь-яких розмов про європейську безпеку, автономію й вплив зовнішніх держав. Коли Кіпр говорить про необхідність стратегічної присутності ЄС, він говорить не лише про Іран чи Газу, а й про власну незавершену історію.
Для Євросоюзу це створює складну дилему. Туреччина потрібна в питаннях міграції, Чорного моря, НАТО, енергетики й регіональної дипломатії. Але її роль у Східному Середземномор’ї, тиск на Кіпр і суперечки з Грецією не дозволяють Брюсселю розглядати Анкару лише як союзника за формальним статусом.
Нікосійський саміт показав, що Близький Схід знову стає перевіркою європейської дорослості. ЄС не може одночасно претендувати на роль глобального гравця й залишати найважливіші регіональні переговори Вашингтону, Москві, Пекіну, Анкарі або столицям Затоки. Економічний гігант, який не вміє політично діяти поруч зі своїми кордонами, неминуче залежатиме від рішень інших.
Водночас активність не повинна означати поспіх або сліпе наслідування американської лінії. Європейська сила може полягати саме в здатності поєднати безпеку морських шляхів, дипломатичні канали з Іраном, партнерства з арабськими державами, гуманітарну політику в Газі та довгострокову економічну пропозицію для регіону.
Комбос фактично поставив перед ЄС питання, яке давно назріло: чи європейська геополітика — це лише риторика для самітів, чи здатність діяти тоді, коли криза стає дорогою, близькою й небезпечною. Близький Схід більше не дає Брюсселю розкоші повільного спостереження.
Якщо ЄС не використає цей момент, його місце займуть сили, для яких регіон є не проблемою цінностей, а простором угод, баз, портів, енергетичних важелів і політичного впливу. Саме тому заклик Кіпру звучить не як докір, а як попередження: у новому Близькому Сході відсутність Європи теж буде рішенням — тільки ухваленим нею проти власних інтересів.
