Коли Ібершон Рауль Мартінес уперше взяв до рук автомат АК-47, він стояв не у своїй Колумбії, а на полігоні в північно-східній Україні. Багнюка, холод і сіре небо над головою стали для нього новою реальністю. Поруч кричав український інструктор, а в повітрі дзижчала навчальна дрон-мішень. Мартінес розумів — зворотного шляху більше немає.
Колумбійці, які сьогодні служать у Збройних силах України, — це нова хвиля добровольців. За офіційними даними, їх понад 2000 осіб, і це лише частина іноземних бійців, що прибули на заклик президента Володимира Зеленського ще у 2022 році. Для багатьох із них ця війна — шанс утекти від бідності, знайти сенс або просто вижити у світі, який давно втратив стабільність.
У складі 47-ї бригади діє ціла рота з латинської Америки — переважно колумбійці, але є й кілька бразильців та чилійців. Командир із позивним «Музикант» колись навчав дітей гри на піаніно, а тепер навчає іноземців поводженню зі зброєю. Він каже, що спільна мова допомагає тримати єдність: «Ми говоримо іспанською та українською — і це вже ознака довіри».
Україна прийняла цих людей не лише як найманців, а як союзників. У час, коли мобілізаційні ресурси вичерпуються, кожен новий солдат стає на вагу золота. Після майже чотирьох років повномасштабної війни з Росією нестача піхоти стала критичною. Молоді чоловіки можуть уникати служби, тож уряд звертається до іноземних контрактників.
Багато хто з колумбійців не має жодного бойового досвіду. Дехто раніше служив у поліції або спецпідрозділах, але більшість — це прості люди, яких війна зробила солдатами. Їх навчають щонайменше місяць: окопна тактика, протидія дронам, розвідка, виживання під вогнем. Навчання проходить у суворих умовах, бо реальний фронт не пробачає помилок.
На полігоні видно, як ці молоді чоловіки стріляють по макетах, відпрацьовуючи рух у траншеях. «Ми готуємося не лише воювати, — каже Мартінес, — а й виживати». Він жартує, що українська зима холодніша, ніж будь-яка в його рідному Медельїні. Але в його очах — не страх, а впевненість.
Командир колумбійського підрозділу, кодове прізвисько «Музикант» — Віктор Лисенко
За даними українських військових, 40% іноземних рекрутів походять із Південної Америки. Частина з них служить у складі Міжнародного легіону оборони України, створеного після заклику Зеленського. Спочатку вимоги були жорсткі: потрібен бойовий досвід, рекомендації, контракт. Тепер головне — мотивація та готовність ризикувати.
Серед причин, що спонукають колумбійців приїхати на фронт, — економічна вигода. Зарплата українського солдата становить близько 3000 євро на місяць — це у десять разів більше, ніж у Колумбії. Контрактники можуть розірвати угоду будь-коли, що робить участь у війні не примусом, а вибором.
Та не всі йдуть лише за грошима. «Я хочу допомогти країні, яка бореться за свободу», — каже Олівер, ветеран, який уже вдруге повернувся в Україну. Він воював пів року, повернувся додому, а потім знову приїхав. «Мені подобається дисципліна, побратимство. Тут я відчуваю себе потрібним».
Колумбійські добровольці виконують здебільшого піхотні завдання: утримання позицій, штурмові дії, розвідка. За словами командирів, вони показують високу мотивацію й готовність до ризику. «Мої люди виконують завдання блискуче, — каже “Музикант”. — Вони розуміють, що ця війна — не лише українська».
Попри героїзм іноземців, реальність фронту залишається жорсткою. Співвідношення сил на деяких ділянках — один українець проти семи росіян. Москва може дозволити собі щомісяця призивати до 30 тисяч новобранців, тоді як Київ змушений розраховувати на професіоналів і добровольців. У таких умовах кожен боєць із Латинської Америки стає цінним ресурсом.
Паралелі проводять навіть між двома континентами: Колумбія і Україна — обидві країни, що пережили тривалі війни, партизанські рухи, втрату поколінь. Для багатьох колумбійців ця війна — спосіб відплатити долі, знайти мету. «Я хочу купити землю і побудувати дім, — каже Мартінес. — Після фронту я знатиму ціну кожній хвилині миру».
Та мир поки далекий. На полігоні дрони кружляють над головами, а інструктори кричать: «Вогонь!». Один хибний рух — і все може закінчитися. Тут не говорять про політику. Лише про виживання, побратимство і віру, що Україна вистоїть.
Аналітики відзначають: участь іноземців стала психологічним фактором підтримки, що підсилює міжнародну солідарність. Коли на боці України воюють колумбійці, французи чи японці, світ бачить — ця війна не локальна, а глобальна боротьба за цінності.
Олівер вже завершив службу на передовій в українській армії — Віктор Лисенко
З іншого боку, критики наголошують на ризиках: відсутність військової підготовки у новобранців, мовний бар’єр, травматичний досвід після повернення додому. Але навіть скептики визнають — без допомоги таких бійців українська армія мала б ще більший кадровий дефіцит.
Поки Росія отримує дрони з Ірану та компоненти з Китаю, Україна отримує людей — з різних кінців світу. Вони приїжджають не за наказом, а за власним вибором. І саме це робить їхню присутність на фронті символічною: це війна, яку веде людство за людяність.
Мартінес говорить тихо, коли згадує родину: «Мій син знає, що я далеко. Але я хочу, щоб він виріс у світі, де добро перемагає зло. Можливо, саме тут я допомагаю це зробити». У його словах — те, що не передають зведення Генштабу: особиста історія війни, де кожен постріл має ціну, а кожен день — сенс.
Сьогодні в Україні служать десятки націй, і колумбійці стали однією з найчисельніших груп. Вони воюють за Україну, але кожен — і за себе: за родину, за шанс на нове життя, за гідність, яку колись забрала бідність. Їхні історії — це дзеркало того, як війна знищує кордони, але водночас творить нові зв’язки між людьми.
І коли над окопами сходить холодне українське сонце, Ібершон Мартінес стоїть, дивлячись на схід. Його руки у пилюці, очі — сповнені втоми. Але в його поставі є те, чого не вистачає багатьом — віра в перемогу. Бо навіть за тисячі кілометрів від дому він знає: ця боротьба — тепер і його власна.
