Публікація про можливий мирний план Дональда Трампа, що передбачає масштабні інвестиції США у стратегічні сектори Росії, стала холодним душем для Києва та багатьох європейських столиць. Кремль, у свою чергу, миттєво відреагував сигналом: Москва «зацікавлена в припливі іноземних інвестицій», але обговорювати деталі публічно не буде. Фактично йдеться про тестування готовності Заходу перетворити санкційний тиск на економічний торг.
За повідомленнями, до проєкту мирного плану, який команда Трампа розсилала європейським партнерам, додаються додатки з економічними пропозиціями. У них йдеться про відновлення постачання російських енергоносіїв до Європи, а також про допуск американських компаній до «жирних» сегментів російської економіки — рідкоземельних металів та арктичного нафтовидобутку. Для Росії, яка потерпає від санкцій і технологічних обмежень, це виглядає як шанс перепідключити себе до глобального ринку.
Особливо показовий пункт про використання до $200 млрд заморожених російських суверенних активів на проєкти в Україні. Формально це подається як внесок США та союзників у відбудову України, але у зв’язці з інвестиціями в російську енергетику й рідкоземельні метали вимальовується інша логіка. Фактично мова може йти про «розмін»: Москва отримує часткове економічне повернення, а Захід — контрольований доступ до ресурсів і важіль впливу на повоєнну архітектуру.
Не випадково один з європейських чиновників порівняв ці пропозиції з «економічною Ялтою». Тоді, у 1945 році, переможці Другої світової війни ділили сфери впливу в Європі. Нині ж бачимо спробу домовитися не лише про лінію фронту і кордони, а й про довгостроковий розподіл ресурсів та енергетичних потоків між США, Росією та ключовими гравцями ЄС. Для України це небезпечний сигнал: за її спиною можуть вирішувати не лише військово-політичні, а й економічні параметри «миру».
Кремль офіційно уникає деталей, що цілком відповідає його стилю торгів. Дмитро Пєсков лише загально підтвердив, що Росія «завжди була і залишається відкритою» до іноземних інвестицій. Відмова коментувати використання заморожених активів показова: це найчутливіший для Москви елемент, адже йдеться не лише про гроші, а й про прецедент міжнародно-правового підходу до агресора.
Для США та Європи питання заморожених активів Росії давно перетворилося на політичну міну. З одного боку, Київ і низка східноєвропейських держав наполягають: ці кошти мають стати основою фонду відбудови України. З іншого, фінансові центри бояться створення прецеденту, який може підважити довіру до західних юрисдикцій як «безпечної гавані» резервів інших держав. Пропозиція Трампа ніби пропонує компроміс: гроші працюють на відбудову, але в пакеті з поступками Росії.
Окремий вимір — енергетичний сектор. Після 2022 року Європа взяла курс на відмову від російського газу й нафти, інвестуючи мільярди у диверсифікацію постачання та «зелений перехід». Відновлення російських поставок у тому чи іншому форматі означало б не лише економічну, а й політичну корекцію всієї стратегії енергетичної безпеки ЄС. Для Кремля це шанс розколоти європейську єдність, для частини бізнесу в ЄС — спокуса повернутися до «дешевих» ресурсів.
Рідкоземельні метали — ще один ключовий елемент гри. У глобальній конкуренції з Китаєм США шукають нові джерела постачання критичної сировини для високих технологій, оборонки та «зеленої» енергетики. Росія володіє значними запасами, але через санкції й технологічні бар’єри не може їх повноцінно монетизувати. Відкриття цього сектору для американських інвестицій теоретично дає Вашингтону перевагу над Пекіном, але створює тяжку моральну дилему: чи допустимо стратегічно посилювати економіку агресора в обмін на ресурсний доступ.
Важливо розуміти, що більшість західних інвесторів або повністю вийшли з Росії, або заморозили свої проєкти після повномасштабного вторгнення. Частина активів була захоплена місцевими гравцями або прямо конфіскована державою. Повернення Заходу в російську економіку вимагало б не лише скасування чи пом’якшення санкцій, а й політичних гарантій від Кремля — чого він традиційно уникає, зберігаючи поле для «ручного управління».
Для України перспективи виглядають суперечливо. З одного боку, участь західних фінансових інституцій і корпорацій у проєктах відбудови — критично необхідна умова для того, щоб вивести країну з руїн. З іншого — якщо ці інвестиції будуть вбудовані в загальний пакет домовленостей із Москвою, виникає ризик, що Київ опиниться під тиском прийняти «болючі компроміси» щодо територій або політичного статусу.
Офіційні заяви Володимира Зеленського про досягнення домовленостей щодо ключових пунктів повоєнного плану в перемовинах із Джаредом Кушнером і іншими представниками Трампа лише підтверджують, що йде складна багаторівнева торгівля. Україна намагається зафіксувати принцип: жодних поступок у питаннях суверенітету, натомість — широкий пакет підтримки безпеки й відбудови. Але кінцевий текст «мирного пакета» залежатиме не лише від Києва.
Геополітичний контекст до цього штовхає. Західні санкції проти Росії залишаються безпрецедентними за масштабом, але ефект виявився неоднорідним. Російська економіка адаптувалася через переорієнтацію на Азію, тіньові схеми експорту й розвиток «сірих» логістичних ланцюгів. У цій реальності частина політичних еліт на Заході ставить питання: чи не вигідніше перевести санкційний тиск у контрольований формат економічних домовленостей.
Для США, особливо в логіці Трампа, мирний план — це не лише припинення вогню, а й шанс закріпити американський вплив у критичних секторах і водночас зменшити витрати на підтримку України. Якщо під це підводять основу у вигляді інвестицій у російську енергетику та рідкоземельні метали, а також доступу до заморожених активів, ми маємо справу з класичною логікою «угоди століття», де безпека, ресурси й політика зливаються в єдиний пакет.
У Європи інша оптика. Для багатьох столиць будь-яке послаблення санкційного режиму без чітких гарантій для України виглядає як повторення помилок із «business as usual» після 2014 року. Занадто добре пам’ятають, як повернення до торгівлі з Росією тоді не зупинило, а стимулювало подальшу агресію. Тепер ризик виглядає ще серйознішим: мова йде не просто про дешевий газ, а про стратегічні інвестиції у сектори, що визначають глобальну геополітику.
У такій конфігурації Україна опиняється в центрі складного трикутника між Кремлем, Білим домом та провідними країнами ЄС. Для Києва важливо не допустити, щоб його перетворили на об’єкт «економічної Ялти», де великі гравці ділять ресурси й вплив, прикриваючись риторикою відбудови. Від прозорості, змісту та умов використання заморожених активів Росії залежатиме, чи стане цей процес інструментом справедливого відшкодування, чи частиною нової системи залежностей.
Фраза Пєскова про небажання «мегафонної дипломатії» означає на практиці одне: основні торги йдуть кулуарно, через закриті контакти й конфіденційні документи, як ті додатки до мирного плану, про які пишуть медіа. Чим менше прозорості, тим більше простору для домовленостей, що можуть суперечити публічним обіцянкам підтримки України «стільки, скільки треба».
У найближчі місяці саме економічні компоненти мирних ініціатив стануть ключовим маркером того, в якому напрямку рухається західна політика щодо війни. Якщо логіка «інвестиції в Росію в обмін на мир» візьме гору, це означатиме часткову нормалізацію відносин із Кремлем. Якщо ж курс на жорсткі санкції та повну відповідальність агресора буде збережений, заморожені активи стануть фундаментом реальної, а не декларативної відбудови України.
Для України критично важливо вже зараз вимагати чіткої прив’язки будь-яких економічних домовленостей до гарантій безпеки, відновлення територіальної цілісності й реальних механізмів репарацій. Інакше мирний план ризикує перетворитися на угоду, де Росія отримує нові інвестиції, США — доступ до ресурсів, а Київ — лише крихкий компроміс без довгострокової безпеки.
