Емманюель Макрон виступив у Парижі перед понад 150 послами й описав стан міжнародної політики без прикрас. За його словами, світ «зірвався з петель»: правила відкинуті, співпраця між державами рветься, а логіка сили витісняє дипломатію.
Макрон підкреслив, що країни дедалі частіше діють так, ніби домовленості більше не зобов’язують. На зміну спільним рамкам приходить грубе протистояння, у якому великі держави прагнуть «перекроювати» порядок і ділити вплив на власний розсуд.
Французький президент прямо згадав Китай і Росію як приклади силової політики, але водночас додав у цей ряд і США. Він заявив, що Сполучені Штати поступово відвертаються від частини союзників і звільняються від міжнародних правил, які самі ж донедавна просували.
Саме ця теза про США прозвучала особливо різко, бо вказує на системну зміну поведінки держави, яка довго була «якорем» для багатьох союзів. У логіці Макрона це означає: традиційні гарантії слабшають, а невизначеність стає новою нормою.
Щоб показати масштаб нервозності, він навів приклади питань, які тепер лунають щодня. Чи може бути під загрозою Гренландія, чи можливі сценарії тиску на Канаду, чи не посилиться оточення Тайваню — ці теми, за Макроном, стали маркерами епохи.
Ці приклади важливі не буквальністю, а тим, що вони демонструють зсув у мисленні: те, що раніше вважали немислимим, тепер обговорюють як варіант. І коли такі припущення входять у політичний обіг, це пришвидшує гонку силових рішень та страхування ризиків.
На цьому тлі Макрон окреслив французьку відповідь як відмову від двох крайнощів. З одного боку — не підкорятися сильнішим і не приймати роль «молодшого партнера». З іншого — не впадати в наївний оптимізм, ніби криза мине сама, якщо чекати.
Його ставка — на багатосторонність, але не в старому, ритуальному значенні. Макрон говорить про перезапуск механізмів: і про вдосконалення чинних інституцій, і про створення нових форматів партнерства. Це спроба адаптувати дипломатію до світу, який більше не грає за правилами.
Окремо він згадав ініціативи на кшталт «коаліції охочих», яка збиралася в Парижі, щоб декларувати готовність забезпечувати потенційне припинення вогню для України. У цій логіці Франція хоче бути не спостерігачем, а організатором практичних безпекових рамок.
Сенс таких коаліцій у тому, щоб закрити розрив між деклараціями й виконанням. Коли правила розсипаються, критично важливими стають механізми примусу до домовленостей і готовність брати відповідальність. Саме тут Макрон намагається запропонувати Франції роль «склейки» Європи.
Однак він наголосив, що нові формати не мають замінити універсальні інституції повністю. На його думку, зараз «єдиний» момент, коли варто по-справжньому знову інвестувати в ООН. Це звучить як визнання: без глобальних правил світ швидко з’їде в хаос.
Фраза про ООН у виступі Макрона — не про бюрократію, а про легітимність. Коли велика сила діє без рамок, іншим потрібен майданчик, де можна фіксувати норми, формувати коаліції та створювати політичну ціну порушенням. Це спроба повернути «право» у центр.
Макрон також прагнув зняти відчуття слабкості, заявивши, що Франція «сильніша, ніж багато хто вірить». Це послання і послам, і партнерам, і опонентам: Париж не планує миритися з роллю країни, яка лише коментує події, а не формує їх.
Водночас він чітко окреслив ціннісну рамку: Франція відмовляється від нового колоніалізму і нового імперіалізму. У цьому формулюванні читається прямий натяк на практики силового впливу — економічного, військового чи політичного — під прикриттям «історичних прав».
Але одразу після цього Макрон додав другу половину: Франція відмовляється і від «васалізації» та поразництва. Тобто він відкидає сценарій, де країна просто підлаштовується під сильніших, погоджуючись на правила, які написані нею не були й нею не контролюються.
Ключовий підтекст промови — страх перед новим поділом світу на сфери впливу. Макрон описує реальність, де великі держави намагаються домовлятися між собою «повз» союзників, ігноруючи менші країни як суб’єктів. Це повертає Європу до найгірших уроків ХХ століття.
Вказуючи на відхід США від частини союзницьких зобов’язань, Макрон фактично попереджає Європу: самозаспокоєння небезпечне. Якщо гарантії стають умовними, країни мають будувати власну стійкість — військову, економічну й технологічну — і не чекати, що хтось «прикриє».
У практичному сенсі його промова — це запрошення до жорсткішої європейської суб’єктності. Не як конфронтації зі США, а як страховки від непередбачуваності. І тут багатосторонність стає інструментом: вона має зв’язувати партнерів зобов’язаннями та зменшувати простір для одноосібних рішень.
Для України цей сигнал читається прямо: Париж хоче будувати механізми, які працюватимуть у разі режиму припинення вогню й гарантуватимуть, що пауза не стане підготовкою до нового удару. Саме тому Макрон акцентує на безпекових коаліціях і міжнародній легітимності.
Промова в Парижі показує, що Франція готується до довгого періоду турбулентності. Макрон не обіцяє швидкого повернення «нормальності» й не продає ілюзій про стабільний порядок. Натомість він пропонує опору на правила там, де це ще можливо, і силу — там, де правила вже зламані.
