Київ входить у найхолодніші тижні зими з відчуттям, що фронт тепер вимірюється не лише кілометрами, а й мегаватами, дроном і хвилинами рішення. Саме в цей момент Міноборони очолив Михайло Федоров — колишній міністр цифровізації, якому президент доручив інновації й посилення оборони неба.
Федоров заходить у відомство з простим принципом: результат має бути вимірюваним. Якщо керівник або підрозділ не показує KPI на полі бою чи в закупівлях, «він не може залишатися в системі». Риторика жорстка, але вона відображає втому держави від інерції у великій воєнній машині.
Його стартова база — «високоякісні дані» про витрати, неефективність і потенційну економію в умовах бюджетного дефіциту. Федоров називає це «математикою війни»: рахувати все — від гривні до ефективності екіпажів, щоб вигравати час і ресурс проти більшої та краще оснащеної армії РФ.
За попереднім аналізом Дейком, найнебезпечніша частина війни для України — не брак ідей, а брак швидкості управління: рішення запізнюються, а Росія встигає адаптуватися. Тому ставка Федорова на «дані → рішення → відповідальність» виглядає спробою зробити фронт керованим, а не хаотичним.
Перший інструмент — місійний «mission control» для польотів дронів. Система має збирати телеметрію та статистику виконання завдань, порівнювати екіпажі за результативністю й давати командирам «повну картину» без ручного зведення. Аналогічний контур планують для артилерійських розрахунків.
Це не бюрократія заради бюрократії. Дрони й артилерія — головні «витратні статті» бою: саме там помилка в координації найчастіше коштує боєкомплекту, часу і людей. Якщо система навчиться показувати, де втрачається ефект, вона перетвориться на економіку точності.
Друга лінія — обмін даними із союзниками для навчання військових AI-моделей. Україна накопичила масив «дані з поля бою»: мільйони годин відео з БпЛА, журнали уражень, маршрути атак, патерни російських дронів. Федоров прямо називає цей масив одним із «козирів» у міжнародній взаємодії.
Саме тут з’являється проєкт Dataroom разом із Palantir і платформою Brave1. Оголошена мета — розробка AI на основі бойових даних, з фокусом на виявлення та перехоплення повітряних загроз, зокрема Shahed-типу. Це спроба зробити ППО масовою й «дешевшою на постріл».
Федоров обережно формулює, але логіка прозора: якщо Росія здатна запускати тисячі дронів, Україна має будувати систему, яка не «вигорає» на дорогих ракетах. Дрони-перехоплювачі, автоматизоване наведення й прогнозування маршрутів — це боротьба за те, щоб виснаження стало проблемою Москви.
Водночас дані — це і новий ризик. Чим більше бойових відео й телеметрії централізується, тим вища ціна кіберзахисту та контролю доступу. «Dataroom» доведеться будувати як закритий контур із жорсткими правами, інакше інновація може стати уразливістю для ворога.
Окрема цікава деталь: Федоров залучає дорадчі структури — CSIS, RAND і британський RUSI. Це сигнал, що Міноборони хоче не лише «залізних» закупівель, а й методології: як вимірювати ефект, як перебудовувати процеси, як узгоджувати стандарти з партнерами.
Третій напрям — технологічний суверенітет у дрібних, але критичних речах. Федоров заявив, що Україна вже цього місяця тестуватиме власний аналог DJI Mavic для розвідки: та сама камера, але більша дальність польоту. Це відповідь на залежність від китайських компонентів на тлі зближення Пекіна з Москвою.
Тут ідеологія «власного аналога» важливіша за конкретну модель. Mavic став стандартом фронту, бо простий і масовий. Якщо Україна створить стабільне виробництво й ремонтну базу, вона зменшить ризики постачання, ціни й «закручування гайок» від зовнішніх ринків у найгірший момент.
Але KPI-реформа Міноборони матиме й політичну тінь. «Винагороджувати за результат» звучить справедливо, та в армії результат інколи залежить від ділянки фронту, забезпечення й погоди, а не лише від таланту командира. Якщо метрики будуть примітивними, система почне «грати» цифрами.
Тому ключ — правильні показники: не «кількість запусків», а якість розвідки, збереження екіпажу, підтверджені ураження, економія боєкомплекту, швидкість ухвалення рішень. Це складна аналітика, але без неї «дані» перетворюються на шум, а «реформа армії» — на лозунг.
Федоров також прив’язує реформу до фінансів: потрібно знайти резерви, бо війна витратна, а країна має великий бюджетний розрив. У цьому сенсі «прозорі закупівлі» і скорочення втрат — такі ж елементи оборони, як дрони й артилерія.
Для партнерів пропозиція «дані в обмін на технологію» виглядає прагматично. Україна дає унікальний матеріал для навчання моделей, а союзники можуть повернути це у вигляді перехоплювачів, сенсорів, софту та інвестицій у виробництво. У такій формулі допомога перестає бути благодійністю.
Водночас це піднімає питання суверенітету даних: хто володіє моделями, хто контролює алгоритми, де зберігаються набори, і чи не з’явиться «комерційна рента» з українського досвіду без адекватної компенсації Україні. Це зона, де Міноборони потрібні чіткі контракти.
У короткій перспективі успіх Федорова вимірюватиметься простими речами: чи скоротиться час управлінського циклу, чи зросте ефективність дронів, чи стане артилерія точнішою, чи з’являться масові дрони-перехоплювачі для ППО. У довгій — чи навчиться відомство працювати як система, а не як набір героїчних зусиль.
Якщо задум спрацює, Україна отримає рідкісний для війни бонус — керованість. А керованість у «математиці війни» означає одне: підвищувати втрати ворога до рівня, який для нього стане економічно й політично нестерпним, не знищуючи власну ресурсну основу.
