Вперше за довгий час українська сторона говорить про можливу мирну домовленість не мовою абстрактної надії, а мовою обережного наближення. Керівник Офісу президента Кирило Буданов, який сьогодні є одним із ключових учасників переговорного треку, заявив, що бачить прогрес у русі до потенційної угоди з Росією і що розв’язка, на його думку, може не зайняти багато часу. Саме тон цієї оцінки і робить її важливою: він фіксує зміну не на полі бою, а в межах того, що сторони вже вважають можливим обговорювати.
Але цей новий тон не означає, що мир став близьким у простому сенсі. Сам Буданов визнає: остаточних рішень немає, компроміс щодо територій не сформований, а позиції сторін досі лишаються максималістськими. Прогрес, про який говорить Київ, полягає не в тому, що суперечності зникли, а в тому, що межі прийнятного стали зрозумілішими. Для великої війни це справді зрушення — не розв’язання, а перехід від хаотичної несумісності до структурованого торгу.
Як уже відзначав Дейком у попередньому аналізі, реальний початок переговорного процесу настає не тоді, коли сторони раптом “готові до миру”, а тоді, коли вони перестають говорити мовою безмежних вимог і починають мислити категоріями межі. У цьому сенсі нинішній етап можна вважати переломним не через гуманізм сторін, а через втому ресурсів, зростання зовнішнього тиску і поступове усвідомлення, що війна більше не обіцяє швидкої односторонньої перемоги.
Ключовим тут є і американський фактор. Переговори йдуть у тристоронньому форматі за участі США, а Буданов прямо говорить, що процес не заморожений і буде продовжений. Україна очікує новий візит американської делегації невдовзі після Великодня, а в Києві розраховують, що це дасть шанс перезапустити розмову вже не лише про гуманітарні питання, а й про політичну рамку майбутнього врегулювання. Сам факт, що канал зберігається і готується новий контакт, свідчить: дипломатія не зникла, навіть якщо її публічний результат поки що майже невидимий.
Водночас саме зараз стає зрозуміло, де проходить головна лінія опору. Москва, як і раніше, намагається прив’язати розмову про припинення війни до українських територіальних поступок, насамперед на Донбасі. Київ цю логіку відкидає, вважаючи, що агресор не може диктувати мир через примус до відмови від землі, за яку вже сплачено надто високу ціну. Отже, коли Буданов говорить про “межі прийнятного”, це не означає, що територіальне питання розв’язане. Це означає лише, що всі учасники вже краще розуміють, де саме проходить точка найжорсткішого зіткнення.
Саме тому великоднє 32-годинне припинення вогню, оголошене Кремлем і прийняте Україною за дзеркальним принципом, стало не проривом, а пробою механіки. Воно не змінює стратегічної картини, але дає відповідь на важливе питання: чи можуть сторони хоча б коротко перевести війну з режиму безперервного удару в режим контрольованої паузи. Якщо навіть така вузька пауза не витримає, розмови про велику політичну угоду виглядатимуть передчасно. Якщо ж витримає, це створить мінімальну основу для руху далі.
У цій логіці важливо й те, що Київ намагається розширити коротку тишу в довшу політичну ідею. Зеленський останніми днями прямо говорить, що ceasefire має передувати реальному завершенню війни, а весна і літо будуть для України періодом посиленого військового та дипломатичного тиску. Це дуже точне визначення моменту: переговори активізуються не тому, що фронт раптом став спокійнішим, а тому, що обидві сторони входять у сезон, коли ціна продовження війни зростає і на полі бою, і в зовнішній політиці.
Для України ця комбінація особливо складна. З одного боку, є очевидний інтерес не втратити американське посередництво і не зірвати канал, який може дати хоча б частковий рух. З іншого — є не менш очевидний ризик, що сама логіка “домовлятися швидше” почне тиснути на Київ сильніше, ніж на Москву. Зеленський уже попереджає, що найближчі місяці будуть важкими до вересня, і в цій оцінці чути головний страх Києва: переговорний темп може почати вимірюватися не справедливістю умов, а політичним календарем союзників.
І все ж нинішній момент відрізняється від багатьох попередніх спроб говорити про мир. Раніше головною проблемою була відсутність навіть спільної мови про предмет домовленості. Тепер з’являється інша ситуація: сторони ще далекі від компромісу, але вже діють у полі переговорного примусу, де кожна мусить рахувати не лише свої максимальні бажання, а й межу можливого. У таких процесах це означає небагато емоційно, але дуже багато структурно.
Окремо варто бачити і внутрішню логіку самого Кремля. Для Москви переговори не є визнанням поразки; це спроба перевести воєнний тиск у політичний здобуток, закріпити хоча б частину досягнутого і змусити Захід обговорювати не покарання за агресію, а нові правила співіснування. Саме тому будь-який “рух до миру” з російського боку не можна читати як поступку в моральному сенсі. Це радше зміна форми боротьби — від атаки заради прориву до атаки заради кращої переговорної позиції. Це аналітичний висновок, що випливає з одночасної наявності перемир’я, територіальних вимог і збереження максималістських стартових позицій.
Тому головний висновок із нинішніх заяв такий: війна ще не перейшла в мирний процес, але вже вийшла з тієї стадії, де сторони могли вдавати, що компромісу не існує навіть теоретично. Це не момент полегшення. Це момент звуження простору. І саме в цьому його справжня вага. Коли в Києві говорять, що всі розуміють необхідність завершення війни, йдеться не про оптимізм, а про констатацію: поле допустимого стало вужчим, а отже кожне наступне рішення буде важчим, конкретнішим і політично дорожчим.
Отже, розмови про потенційну угоду між Україною та Росією сьогодні слід читати без ейфорії, але й без старого автоматичного скепсису. Мир ще не наблизився настільки, щоб його можна було оголосити горизонтом найближчих днів. Але він уже наблизився настільки, що сторони змушені обговорювати не абстрактне “ніколи”, а конкретне “на яких умовах”. А це і є той етап, на якому великі війни вперше починають змінювати свою граматику.
