У Центральній Європі енергетичні новини давно читають як політичні зведення. Коли в трубу не заходить сировина, в урядових кабінетах одразу з’являються «винні», дедлайни й телефонні прохання — навіть якщо формально йдеться лише про логістику.
Цього разу Угорщина та Словаччина звернулися до Хорватії по допомогу: забезпечити постачання нафти альтернативним маршрутом після того, як російська нафта перестала надходити через Україну. У центрі запиту — нафтопровід Адрія (Adria).
Українська сторона пояснила зупинку простіше: 27 січня російський удар пошкодив інфраструктуру української ділянки нафтопроводу «Дружба», через що транзит нафти до сусідів був призупинений. Андрій Сибіга публікував фото пожежі.
За оцінкою газети Дейком, історія показова не цифрами барелів, а механікою тиску: енергетична безпека стає переговорною монетою — і для Москви, і для окремих столиць ЄС, які прагнуть зберегти виняток із санкцій.
Глава МЗС Угорщини Петер Сійярто відкинув версію Києва й заявив, що Україна не відновлює транзит російської нафти «з політичних причин». Він прямо прив’язав проблему до рішень навколо України та ЄС.
У листі-запиті до Загреба Будапешт наголосив: санкції ЄС передбачають для Угорщини та Словаччини «санкційне виключення», яке дозволяє імпорт російської нафти морем у разі збоїв трубопровідних поставок.
Хорватія відреагувала обережно позитивно. Міністр економіки Анте Шушняр заявив, що країна готова допомогти, але наголосив: будь-яке рішення має відповідати праву ЄС та правилам Управління з контролю за іноземними активами США (OFAC).
Сама «Дружба» — це не просто радянська магістраль, а останній «трубний коридор» російської нафти до ЄС, який досі працює через винятки для сушевих держав. Для Будапешта й Братислави це основа їхнього паливного ринку.
Євросоюз у шостому пакеті санкцій запровадив ембарго на російську нафту, але залишив тимчасові винятки для постачання трубопроводом у низку країн, аби дати час на диверсифікацію поставок. Вікно поступово звужується.
Тепер «план Б» впирається в хорватський маршрут: нафтопровід Адрія веде від Адріатики до Угорщини й далі з’єднується з контуром постачання на словацький напрям. Його ключовий актив — морський термінал в Омішалі.
Але навколо спроможності «Адрії» давно точиться суперечка. MOL і оператор JANAF у 2025 році публічно сперечалися, чи здатен маршрут перекрити попит двох НПЗ у разі довгої зупинки «Дружби» — тобто чи вистачить потужностей і режимів роботи.
Аналітики також вказували на «вузькі місця»: Угорщина говорила про обмеження пропускної здатності та модернізацію окремих ділянок, зокрема на хорватській секції. Для Словаччини питання ще гостріше через ланцюжок перекачування.
Політика підсилює техніку. Прем’єр Угорщини Віктор Орбан зберігає тісні зв’язки з Москвою й виступає проти вступу України до ЄС; словацький прем’єр Роберт Фіцо теж звинувачував Київ у «політичному шантажі» — і Кремль публічно погоджувався.
Київ же натякає на інше: Угорщина не поспішала публічно називати винного після удару РФ по інфраструктурі, бо це руйнує зручну версію про «провину України». Сибіга прямо писав, що відповідальність на Росії.
На практиці виходить парадокс: держава, яка воює з Росією, роками продовжувала транзит російської нафти до ЄС, але тепер сама стає об’єктом звинувачень, коли інфраструктура страждає від російських атак.
Для Європи це не дрібний епізод, а тест на логіку санкцій ЄС. Якщо виняток із санкцій дедалі частіше використовується як аргумент проти політики розширення, то санкційний режим перетворюється на поле внутрішнього торгу.
Окрема інтрига — американський фактор. Заяви про відповідність OFAC підкреслюють, що навіть «європейська» труба працює в координатах глобальних обмежень: фрахт, страхування, контракти й ліцензії часто залежать від американських рішень.
Хорватський JANAF вже мав досвід роботи в режимі ліцензій OFAC, зокрема навколо постачання для сербської NIS. Тому готовність Загреба «допомогти, але за правилами» виглядає не дипломатичною формулою, а юридичною необхідністю.
Водночас сама залежність Угорщини й Словаччини від російських енергоресурсів залишається структурною. Дослідження CREA прямо вказувало, що винятки 2022 року мали дати час для відмови від російської нафти, але реальна диверсифікація затягується.
Навіть якщо «Адрія» технічно здатна підхопити частину обсягів, швидке переключення не завжди безболісне: НПЗ налаштовані під конкретні марки, а логістика постачання нафти морем додає витрати, ризики затримок і залежність від терміналів.
Короткостроково ситуацію пом’якшують запаси: Словаччина заявляла, що енергетична безпека не під загрозою та очікує відновлення потоків. Але якщо простій затягнеться, зросте роль стратегічних резервів і тиск на альтернативні маршрути.
Усе це відбувається на тлі візиту Марко Рубіо в регіон: у порядку денному — енергетика й стійкість союзників. Для Вашингтона це шанс підштовхнути Центральну Європу до меншої залежності від РФ; для Будапешта — ще один майданчик для торгу.
Найімовірніший сценарій — технічне відновлення транзиту нафтопроводу «Дружба» після ремонту та повернення до «звичного» режиму. Але політичний слід залишиться: кожна зупинка тепер буде приводом сперечатися про Україну та ЄС.
У довшій перспективі питання звучить жорсткіше: чи стане цей збій поштовхом до реальної диверсифікації поставок, чи — аргументом, щоб і далі утримувати російську нафту в системі під прикриттям винятків і «кризових» формул.
