Поки Перська затока лише входить у нову епоху ударів по енергетиці, Україна вже кілька років живе в ній щодня. Саме тому історія Нафтогазу важлива не як виняток воєнного часу, а як ранній зразок того, якою стає енергетична безпека у добу масових дронових атак.
За даними самої компанії, від початку повномасштабного вторгнення Росія здійснила 401 атаку на інфраструктуру групи Нафтогаз, а тільки у 2025 році — 229, тобто більше, ніж за попередні три роки разом. У березні 2026-го удари по її об’єктах тривали й далі.
Ці цифри важливі не лише як свідчення масштабу руйнувань. Вони показують, що газова інфраструктура в сучасній війні вже не є “цивільним тилом”, який можна полагодити після обстрілу. Вона стає постійною бойовою ціллю, а отже мусить мислити як система фронтового виживання.
За оцінкою редакції Дейком, головний урок українського кейсу полягає в простій зміні оптики: енергокомпанія більше не може покладатися лише на державну ППО. Вона має сама ставати учасником власного захисту — через інвестиції, інженерні рішення, швидке відновлення і тісну інтеграцію з військовими технологіями.
Саме тому український досвід так уважно дивляться в країнах Близького Сходу. Після ударів по South Pars в Ірані та Ras Laffan у Катарі питання вже не в тому, чи вразлива енергетична інфраструктура Перської затоки, а в тому, як дорого коштуватиме її новий захист і хто його зможе швидко побудувати.
AP прямо зазначає, що атаки на ключові нафтові й газові об’єкти в затоці підвищили ризик тривалих перебоїв і довшого періоду високих цін. Ras Laffan, найбільший LNG-хаб світу, забезпечує близько 20% глобального ринку скрапленого газу, тож будь-який удар там миттєво стає глобальним шоком.
Сергій Корецький, голова правління Нафтогазу, у Києві минулого року — Андрій Кальченко
У цій новій реальності особливо небезпечним є не сам факт атаки, а її економіка. Дешеві Shahed-подібні дрони примушують держави й компанії витрачати незрівнянно дорожчі ресурси на відбиття удару. Україна пройшла цю фазу раніше за інших і тепер фактично пропонує регіону готову школу антидронової оборони.
Звідси і новий попит на українських фахівців. За даними AP, 228 українських експертів уже працюють у країнах Близького Сходу, а секретар РНБО Рустем Умєров повідомляв про допомогу ОАЕ, Саудівській Аравії, Катару, Кувейту та Йорданії в захисті цивільної й критичної інфраструктури.
Це важливий зсув ролі України. Вона більше не лише прохач зброї, а й постачальник бойового знання. Те, що народилося як вимушена відповідь на російські удари по газовій інфраструктурі, тепер перетворюється на експортований досвід: від організації чергувань до побудови багатошарового протидронового контуру.
Ключовим елементом цього контуру стають перехоплювачі. Міністерство оборони України 23 березня офіційно допустило до використання систему JEDI Shahed Hunter: вона автоматично отримує дані від радарів, розганяється понад 350 км/год, працює вдень і вночі та прикриває радіус до 40 кілометрів.
Паралельно держава масштабує виробництво. Міноборони повідомляло і про запуск виробництва 1 000 перехоплювачів Octopus на місяць у межах партнерських домовленостей із Британією. Тобто Україна вже переходить від штучних рішень воєнної винахідливості до серійної архітектури антидронової оборони.
Для енергетичних компаній це змінює саму логіку інвестицій. Якщо раніше захист нафтогазової інфраструктури асоціювався передусім із фізичною охороною, периметром і страхуванням, то тепер у цю саму фінансову модель входять РЕБ, перехоплювачі, інтеграція з радарами, резервування вузлів і швидке відновлення після удару.
Виробничі потужності зрідженого природного газу компанії QatarEnergy в промисловому місті Рас-Лаффан, Катар, на початку цього місяця — через Reuters
Нафтогазовий досвід тут особливо показовий ще й тому, що Росія била не хаотично. Компанія фіксувала удари по видобутку, сховищах, перекачувальних станціях і нафтотранспортній інфраструктурі, зокрема по об’єктах, важливих для альтернативних поставок неросійської нафти до Європи. Це була спроба вибити не один актив, а всю логіку стійкості.
Близький Схід тепер стикається з тією самою проблемою, тільки в значно дорожчому масштабі. AP наголошує: навіть якщо рух через Ормуз частково відновиться, запуск нафтогазових об’єктів після атак потребує часу, а пошкодження інфраструктури здатні тримати ринок у напрузі довше, ніж сам обмін ударами.
Це означає, що в майбутній ціні на пальне й газ усе помітнішою буде не лише сировина, а й “премія за захист”. Витрати на антидронові системи, резервні потужності й фортифікацію об’єктів поступово стануть частиною собівартості енергії — так само, як колись нею стали логістика, страхування чи екологічні норми.
Український досвід, однак, не зводиться до простого рецепта “купіть більше дронів-перехоплювачів”. Його сила — у поєднанні технології, організації та витривалості. Коли компанія переживає сотні атак і продовжує тримати систему в роботі, вона доводить: захист енергетики — це вже не додаток до бізнесу, а частина самого виробництва.
Тому запитання “чи стане Близький Схід наступною Україною для енергетики?” поставлене не зовсім точно. Правильніше інше: чи встигнуть країни Перської затоки засвоїти український урок раніше, ніж масові дрони перетворять їхню енергетичну перевагу на таку саму вразливість, з якою Нафтогаз живе вже четвертий рік.
