Російська економіка отримала від війни США та Ізраїлю проти Ірану рідкісний зовнішній подарунок: зростання цін на нафту й газ тимчасово збільшило доходи бюджету. Для країни, яка фінансує затяжну війну проти України й живе під санкційним тиском, цей стрибок виглядав як перепочинок.
Але перепочинок виявився коротким. Коли напруга в Перській затоці ослабла, а нафтові ціни відкотилися до рівнів, близьких до довоєнних, стало зрозуміло: близькосхідна криза не розв’язала російську бюджетну проблему. Вона лише на кілька тижнів її замаскувала.
Кремль знову стикається з тим, що військові витрати зростають швидше, ніж доходи від сировини здатні їх покривати. У першій половині року федеральні видатки сягнули приблизно 320 мільярдів доларів — близько 55 відсотків річного плану. Для бюджету це не просто прискорене витрачання коштів, а ознака економіки, дедалі глибше втягнутої у воєнну вирву.
За оцінкою Дейком, головний сенс нинішнього моменту не в тому, що російська економіка негайно руйнується. Вона все ще має резерви, адміністративну жорсткість і сировинні доходи. Але її стійкість стає дедалі дорожчою, а кожен новий місяць війни вимагає від держави дедалі важчого перерозподілу ресурсів.
Бюджетний дефіцит за перше півріччя сягнув близько 75 мільярдів доларів. Це значно більше, ніж очікували під час ухвалення бюджету, і більш ніж на 30 мільярдів доларів вище за рівень першої половини минулого року. Для держави, яка звикла використовувати нафтогазові доходи як амортизатор криз, така динаміка стає тривожною.
Другий квартал допоміг Москві лише частково. Зростання цін на енергоносії, спричинене війною навколо Ірану, збільшило нафтові надходження. Але цей ефект не зміг компенсувати слабкий перший квартал, коли ціни були низькими. Загалом нафтогазові доходи Росії за перші шість місяців виявилися більш ніж на 22 відсотки нижчими, ніж за той самий період минулого року.
Це особливо важливо, бо російська воєнна модель тримається на постійному потоці грошей. Фронт потребує техніки, виплат, виробництва боєприпасів, ремонту, логістики й компенсацій. Що повільніше просувається армія, то дорожчим стає кожен кілометр війни. Економіка, яка ще недавно зростала на воєнному стимулі, тепер починає відчувати його зворотний бік.
Сировинний бонус від Ірану не став новою основою для бюджету. Ціна російської нафти наприкінці червня повернулася з травневих піків до рівня, який був до загострення на Близькому Сході. Якщо конфлікт у регіоні не розгориться знову на повну силу, Москва не зможе розраховувати на сталу зовнішню підтримку своїх доходів через високі ціни.
Додаткова проблема — внутрішній паливний ринок. Через механізм, який має стримувати ціни на бензин усередині країни, держава змушена спрямовувати значну частину нафтових доходів на компенсації переробникам. Після українських ударів по нафтопереробних заводах ці підприємства особливо потребують грошей.
Українські атаки по НПЗ, портах і сховищах пального змінили характер тиску на Росію. Війна перестала бути для багатьох росіян далекою телевізійною реальністю. Черги на заправках, перебої з пальним і пошкодження підприємств показують, що тилова інфраструктура більше не є безпечною.
Для Кремля це болісно подвійно. З одного боку, удари по переробці збільшують витрати й ускладнюють постачання. З іншого — вони б’ють по суспільному відчуттю нормальності. Російська влада довго намагалася продавати громадянам війну як процес, який не має радикально змінювати їхнє повсякденне життя. Паливний дефіцит руйнує цю ілюзію.
При цьому військові витрати неможливо знизити без політичного визнання глухого кута. Армія потребує більше ресурсів саме тому, що швидких результатів немає. Наступ іде повільно, втрати великі, українські дрони й удари по тилах ускладнюють російську перевагу в чисельності. Економіка стає заручницею стратегії виснаження, яку сама ж має фінансувати.
Ознаки напруги виходять далеко за межі оборонного сектору. Малий бізнес скаржиться на зростання податків, великі девелопери шукають підтримки держави, державні монополії демонструють небезпечні рівні боргу. Навіть такі гіганти, як залізнична система, змушені шукати способи терміново вивільнити гроші.
Це показує, що воєнна економіка не просто перерозподіляє ресурси на користь фронту. Вона витискає кисень із цивільних галузей. У короткостроковій перспективі це може виглядати керованим: держава зберігає контроль, замовлення йдуть, заводи працюють. У довгостроковій — накопичується втома бізнесу, інфраструктури й споживачів.
Особливий тиск тепер лягає на Центральний банк. Путін очікує зниження ключової ставки, бо дорогі гроші душать бізнес, будівництво й споживчий попит. Але висока інфляція не дає регулятору свободи. Зниження ставки в умовах зростання видатків може швидко прискорити ціни.
Ельвіра Набіулліна фактично окреслила межі політичного бажання. Ставку було знижено лише символічно, на чверть процентного пункту, бо різке пом’якшення могло б підштовхнути країну до стагфляції — поєднання слабкого зростання й високої інфляції. Для Росії це один із найнебезпечніших сценаріїв: економіка не прискорюється, а ціни далі підточують доходи населення.
У цій ситуації грошова політика стає полем конфлікту між війною й стабільністю. Кремль хоче дешевше фінансувати економіку, але сам же розганяє видатки. Центробанк намагається втримати інфляцію, але не може скасувати воєнний бюджет. Бізнес хоче доступних кредитів, але отримує податки, дорогі позики й невизначеність.
Російська система поки здатна стримувати ці суперечності адміністративно. Вона може перерозподіляти гроші, тиснути на компанії, змінювати податкові правила, використовувати резерви й перекладати частину витрат на населення. Але такі методи не створюють нових джерел зростання. Вони лише продовжують здатність держави платити за війну.
Саме тому дедалі частіше звучать обережні розмови про необхідність завершення бойових дій. Для частини економічної еліти питання вже не в політиці, а в арифметиці. Що довше триває війна, то сильніше вона перетворює бюджет на інструмент фронту, а цивільну економіку — на джерело вилучення ресурсів.
Однак економічна логіка стикається з політичною. Визнати потребу зупинити війну для Кремля означає визнати, що ціна стала надто високою. А це небезпечно для влади, яка роками пояснювала суспільству, що кампанія йде за планом і веде до історичної мети. Тому фінансовий тиск не обов’язково швидко приведе до миру. Він може привести й до нових спроб ескалації, щоб домогтися результату до того, як ресурсна база стане ще слабшою.
Короткий нафтовий виграш від війни навколо Ірану показав залежність Москви від зовнішніх шоків. Росія може тимчасово вигравати від чужих криз, якщо вони піднімають ціни на сировину. Але вона вже не контролює їхню тривалість і масштаб. Щойно ціни повертаються вниз, власна проблема знову стає видимою: війна коштує більше, ніж бюджету зручно визнавати.
Фінансова система Росії не перебуває на межі негайного обвалу. Але вона входить у вужчий коридор. Високі видатки, падіння нафтогазових доходів, паливний дефіцит, дорогі кредити й зростання боргів створюють не одну кризу, а мережу взаємопов’язаних обмежень. Кожне з них можна тимчасово пом’якшити. Усі разом вони змінюють ціну продовження війни.
Кремль ще може купувати час. Але цей час стає дорожчим. І якщо нафтові ціни більше не дають сталої передишки, російському бюджету дедалі частіше доведеться обирати між фронтом, інфляцією, бізнесом, соціальними зобов’язаннями й внутрішньою стабільністю. Саме в цьому виборі й проявляється реальна слабкість воєнної економіки: вона може довго триматися, але дедалі менше здатна робити це без видимої ціни для країни.
