У вересні 2019 року атака безпілотників і крилатих ракет на нафтопереробні заводи Абкайка та Хурайс у Саудівській Аравії, яку, за даними розвідки, організував Іран, стала шоком для всього регіону.
Тоді внаслідок спалювання лише кількох резервуарів світове виробництво нафти зупинилося на кілька днів, що змусило Саудівську Аравію та інші держави Перської затоки активізувати дипломатичні зусилля щодо Тегерана. Останніми роками вони шукали шляхи деескалації, прагнули досягнути політичного діалогу й мінімізувати ризик військового загострення. Однак ізраїльські авіаудари на іранські об’єкти ядерної програми цього червня зруйнували надії на поступове зниження напруги.
Стає очевидним, що удар по Натанзу та Фордо уранових заводів Ірану, а також по радіолокаційних станціях і ключових командних пунктах Корпусу вартових Ісламської революції спровокував хвилю стриманих, але гучних засуджень у арабському світі. Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт і Катар у спільних заявах наголосили на «флагрантному порушенні суверенітету» та закликали повернутися до дипломатії. Проте жодні словесні демарші вже не можуть приховати факту: нинішня військова операція Ізраїлю вдарила по спробам знизити регіональні ризики.
Експерти визнають, що рівень невизначеності на Близькому Сході нині досяг небачених позначок. «Це великий конфлікт, якого регіон боявся роками», — говорить Фірас Максад із Eurasia Group. Усі динамічні фактори накопичувалися поступово: громадянські війни в Ємені та Сирії, розростання ліванської кризи через «Хезболлу», постійні обстріли з боку хуситів у Червоному морі, а тепер — масований тиск на сам Іран.
Велика роль вашингтонської дипломатії полягала в утримуванні двох головних гравців — Ізраїлю і Ірану — від відкритої війни. Проте президент Дональд Трамп, хоч і не розпоряджався безпосередньо щодо ізраїльських ракетних ударів, не зумів стримати Нетаньягу, який, за даними аналітиків, все ж отримав від Білого дому «зелене світло» для операції. Тож зусилля США знову опинилися під сумнівом: чи можуть американські військові бази в Катарі, ОАЕ та Саудівській Аравії стати мішенню у відповідь?
Відповідь на це питання особливо лякає країни Перської затоки, які стрімко інвестують мільярди доларів у диверсифікацію економіки та відмову від нафти. Усе це може піти нанівець, якщо траса Ормузької протоки буде заблокована або якщо стрибки цін на нафту знову перевищать критичні позначки. Торгові авіаперевезення скасовані у восьми країнах — від Ірану до Йорданії — що ставить під загрозу відновлення туризму та торгівлі після пандемії.
Наразі офіційні Бейрут, Амман і Каїр запевняють, що не втягуватимуться в бойові дії, хоч і оголосили про перехоплення ракет, що порушили їхній повітряний простір. Ліванська «Хезболла» й іракські шиїтські угруповання обмежилися заявами про «солідарність з Іраном», але не дали сигналу про реальні бойові дії — явна ознака виснаження їхніх ресурсів після багатьох місяців обстрілів та контрзаходів Ізраїлю.
Найбільша ж невизначеність пов’язана з теперішньою роллю Туреччини та Єгипту. Обидві країни намагаються балансувати між Вашингтоном і Тегераном: Анкара виявила готовність до посередництва, а Каїр, хоча й різко засудив ізраїльську операцію, водночас уникає критики за боці Ірану. Цей дипломатичний глухий кут може стати ключем до виходу з кризи, якщо обидва уряди зважаться на ініціативу — але вихід на конструктивний діалог наразі відкладається.
Після попередніх раундів «стріл-у відповідь» між Тегераном і Тель-Авівом в 2024 році, які завершилися протягом кількох днів, очікуваних регулярних ударів не було. Однак тепер зростає побоювання, що відповідь Ірану — можливо, у вигляді кібератак на енергетичні мережі Персидської затоки чи масованих атак по нафтовій інфраструктурі — вдарить сильніше та довше. Як підкреслює Ранда Слім з Middle East Institute, «ця фаза конфлікту вимагатиме від Ірану іншої, більш тривалої і болючої відповіді».
Найгірші сценарії включають блокаду Ормузької протоки — критичного маршруту для 20% світового видобутку нафти — яка паралізує регіональну економіку і стане початком глобальної кризи. Якщо Іран дійде до такого кроку, арабські країни, що дедалі більше покладаються на американський військовий захист, можуть опинитися у пастці між Сполученими Штатами та Іраном, змушені будуть обирати сторону або ризикувати втратити безпекові гарантії.
У підсумку, після ударів Ізраїлю по Ірану панівна на Близькому Сході логіка деескалації, вибудована в останні п’ять років, виявилася хисткою. Виснажені війною Ємен, Ліван і Сирія не мають запасного шансу утримати баланс, а монархії Перської затоки все ще сподіваються на дипломатичне рішення. Проте реалії показують, що поки не буде повторного включення обох сторін за стіл перемовин з чіткими гарантіями безпеки та економічними стимулами, регіон ризикує ковзнути у безодню нового великого протистояння.
