Москва 15 серпня заявила, що її війська протягом літньої кампанії встановили контроль над 19 населеними пунктами у Дніпропетровській та Запорізькій областях. Повного переліку цих пунктів російська сторона не оприлюднила, тому незалежно зіставити заявлену цифру з реальною лінією фронту поки неможливо.
Ця заява з’явилася лише через три дні після повідомлення Києва про результат власної операції на тому самому широкому відтинку південного сходу. Україна стверджує, що від початку року повернула 745 квадратних кілометрів і відновила контроль над 26 населеними пунктами трьох областей.
Йдеться приблизно про 60-кілометрову смугу там, де сходяться Дніпропетровська, Донецька та Запорізька області. Саме тут російський наступ на південному сході України протягом останніх місяців зіткнувся з українськими контратаками, через що лінія бойового зіткнення в окремих районах рухалася в обидва боки.
Тому цифри «19» і «26» не є прямими взаємовиключними відповідями на питання, хто виграє кампанію. Вони стосуються різних часових відтинків, територій та способів підрахунку. На тактичному рівні один населений пункт може переходити з рук у руки, а просування на кілька кілометрів — не означати оперативного прориву.
Аналіз «Дейком» відкритих і перевірених даних показує: головна інтрига цієї ділянки фронту полягає не в арифметиці сіл, а в тому, чи здатна одна зі сторін перетворити локальне просування на стійку зміну оперативної ситуації. Станом на середину серпня ознак такого однозначного перелому немає.
Показово, що під час російських штурмів 14–17 серпня на Олександрівському напрямку не було зафіксовано підтвердженого просування російських сил. Бойові дії при цьому не припинилися: підрозділи РФ продовжували атакувати, намагаючись відновити тиск після українських контрударів попередніх місяців.
Українська операція на цьому напрямку почалася ще наприкінці січня. До березня Київ повідомляв про повернення понад 400 квадратних кілометрів, а до серпня заявлена площа зросла до 745 квадратних кілометрів. За українськими даними, під контроль повернули 26 населених пунктів.
Ця динаміка стала важливою саме тому, що раніше російські підрозділи намагалися розширити виступ у напрямку Дніпропетровської області. Українські контратаки змусили їх відійти на частині території та показали, що навіть у війні, де домінують дрони й далекобійні системи, локальні наступальні операції залишаються можливими.
Москва, однак, не відмовилася від спроб повернути ініціативу. Її серпнева заява про 19 населених пунктів має продемонструвати, що літня кампанія все ж принесла територіальні результати. Проблема полягає в тому, що без оприлюднення назв неможливо визначити, які саме захоплення включені до цього підрахунку і коли вони відбулися.
Окремо російська сторона заявила про зайняття Рибальського у Запорізькій області. Це невелике село Новомиколаївської громади Запорізького району, яке протягом попередніх місяців перебувало поблизу зони активних бойових дій та неодноразово фігурувало у повідомленнях про російські удари.
Сам факт появи назви конкретного села, однак, ще не вирішує питання контролю над ширшим районом. На сучасному фронті група військових може зайти на околицю населеного пункту, закріпитися в кількох будівлях або зняти там відео, тоді як основні маршрути підходу й сусідні посадки залишаються під вогневим контролем противника.
Це одна з причин, через які рахунок населених пунктів став дедалі менш надійним способом оцінювати перебіг війни. Частина фронтових сіл складається лише з кількох вулиць або майже повністю зруйнована. Їх захоплення може мати тактичне значення, але не обов’язково створює можливість для швидкого просування далі.
Набагато важливішими є глибина просування, стан логістики, контроль доріг, можливість підтягувати артилерію та дрони, а також здатність утримати захоплену територію після першого штурму. Саме за цими параметрами визначається, чи перетворюється локальний успіх на оперативний результат, або фронт знову стабілізується.
На Олександрівському напрямку ця різниця особливо помітна. Протягом 2026 року українські сили не лише повернули частину раніше втраченої території, а й змусили російські підрозділи реагувати на контратаки замість безперервного руху на захід. Це не ліквідувало загрозу, але змінило характер боїв.
Для Москви присутність у Дніпропетровській області має також політичну вагу. Навіть невеликі територіальні здобутки дають можливість демонструвати розширення географії окупації й підтримувати тезу про збереження наступальної ініціативи, особливо якщо швидкість російського просування на інших ділянках фронту знижується.
Для України завдання дзеркальне: не допустити, щоб російські тактичні вклинення перетворилися на стабільний плацдарм для подальшого руху вглиб області. Саме тому операції на стику трьох регіонів мають значення, яке перевищує площу окремих сіл — вони визначають форму всієї південно-східної ділянки фронту.
У цьому контексті заявлені Києвом 745 квадратних кілометрів є важливішим показником, ніж сама кількість повернутих сіл. Водночас і ця цифра залишається заявою української сторони про результат власної операції. Частина територіальних змін підтверджується незалежним картографуванням, але оцінки площі можуть відрізнятися.
Показовою є й різниця між українськими офіційними цифрами та незалежним картографуванням: Київ повідомив про 26 повернутих населених пунктів, тоді як окрема оцінка підтверджувала відновлення контролю над 19 і витіснення російських сил ще у шести. Переліки при цьому значною мірою збігалися.
Це не означає, що російський наступ зупинено. Російські сили продовжують тиск на кількох напрямках, а на Донеччині наближаються до важливих міських агломерацій. Проте загальні темпи територіального просування РФ у 2026 році сповільнилися порівняно з попереднім періодом.
Паралельно Москва посилила удари по українському тилу, зокрема застосування балістичних ракет проти Києва та інших міст. Таким чином, наземна кампанія дедалі очевидніше поєднується зі спробою тиснути на Україну на великій глибині навіть там, де швидкого прориву безпосередньо на фронті досягти не вдається.
Серпневі заяви двох сторін тому описують одну й ту саму війну з протилежних точок. Москва рахує населені пункти, які вважає здобутком літнього наступу; Київ — територію, повернуту під час контроперації. Між цими цифрами лежить фронт, де контроль над селом нерідко вирішується не один раз.
Станом на середину серпня російський наступ на південному сході України радше виглядає як боротьба за відновлення втраченої динаміки, ніж як безперервний рух уперед. Україна водночас показала здатність повертати територію, але не усунула російського тиску й необхідності утримувати розтягнуту лінію оборони.
Саме тому головним показником наступних тижнів стане не нова цифра захоплених чи звільнених сіл. Важливіше, чи зможе Росія прорвати українську оборону після місяців контратак, або Україна збереже можливість локально відкидати противника. Поки що південний схід залишається фронтом без остаточно визначеного напрямку руху.
