У відносинах між президентською владою та Національним банком України з’явилася напруга, яка поки не перетворилася на відкритий конфлікт, але вже виходить за межі звичайної дискусії про процентні ставки. У центрі — голова НБУ Андрій Пишний, один із ключових керівників української економічної системи воєнного часу.
Володимир Зеленський дедалі критичніше оцінює курс регулятора: на Банковій вважають, що Національний банк недостатньо активно допомагає економіці, яка працює під постійними російськими ударами, а його жорстка монетарна політика обмежує можливості для дешевшого кредитування бізнесу.
До економічних претензій додається політичний фактор. Пишного сприймають як надто близького до Міжнародного валютного фонду саме тоді, коли вимоги кредитора щодо податків, бюджетної дисципліни та реформ дедалі частіше вступають у суперечність із внутрішньополітичними потребами влади.
За оцінкою Дейком, справжній сюжет тут значно ширший за особисті відносини Зеленського і Пишного. Україна наближається до точки, де логіка економіки війни дедалі сильніше конфліктує з логікою незалежного центрального банку: уряду потрібні гроші, кредити й стимули зараз, а НБУ намагається не допустити, щоб ці стимули завтра перетворилися на інфляцію, девальвацію та втрату довіри до гривні.
Саме ця суперечність пояснює, чому облікова ставка стала політичним питанням. 30 липня НБУ несподівано підвищив її з 15% до 15,5% — уперше з березня 2025 року. Регулятор очікує, що інфляція до кінця 2026-го прискориться до 10%, а повернення до цілі 5% відбудеться лише у 2028 році.
Для центрального банку рішення виглядає логічним. Після червневих 7,2% загальної інфляції базова інфляція вже сягнула 8,1%, а витрати бізнесу продовжують зростати через дефіцит працівників, дорожчу енергію, логістику та наслідки російських атак.
Додатковий тиск створює сама воєнна держава. Величезні бюджетні видатки підтримують попит у той момент, коли пропозиція товарів і виробничі можливості економіки залишаються обмеженими. У такому середовищі дешевші гроші можуть стимулювати не виробництво, а ціни та попит на валюту.
Для Банкової картина інша. Українські підприємства щотижня втрачають склади, енергетичне обладнання, транспорт і виробничі потужності. Їм необхідно швидко відновлюватися, купувати генерацію, будувати захищену інфраструктуру і фінансувати оборотний капітал. Висока вартість грошей робить усе це дорожчим.
Так виникають дві однаково зрозумілі логіки. Політична влада бачить бізнес, який потрібно втримати на плаву сьогодні. Центральний банк бачить ризик того, що надмірне стимулювання закінчиться слабшою гривнею, швидшим зростанням цін і новою потребою підвищувати ставки вже набагато різкіше.
Це класичний конфлікт між урядом і центробанком, але в українських умовах його масштаби виняткові. У мирній державі така суперечка стосується темпів економічного циклу. У країні, яка фінансує найбільшу війну в Європі за десятиліття, вона безпосередньо стосується здатності держави платити військовим, утримувати гривню та забезпечувати імпорт.
Аргумент, що НБУ «не кредитує економіку», також не настільки однозначний, як може здатися. Гривневі кредити бізнесу вже понад рік зростають приблизно на третину щороку, а кредитування населення демонструє співмірний приріст другий рік поспіль. Сам НБУ називає цей період найдовшою кредитною експансією більш ніж за 15 років.
Зростає й частка позик підприємствам оборонного сектору та компаніям, які відновлюють енергетику. Частка проблемних кредитів у банківській системі до травня скоротилася до 12,6%, а дефолти за гривневими позиками бізнесу залишалися нижчими за 3%.
Отже, питання полягає не в тому, чи кредитує банківська система взагалі. Воно в тому, чи повинна вона кредитувати ще швидше — і якою ціною для валютної та цінової стабільності.
Саме тут починається суперечка про роль центрального банку у воєнній економіці. НБУ формально не є міністерством розвитку й не повинен підміняти бюджет. Його головним завданням залишається цінова стабільність, а фінансова підтримка конкретних секторів належить насамперед до компетенції уряду.
Проте після 2022 року межі стали менш очевидними. Національний банк уже живе в режимі, який неможливо назвати звичайним центральним банкінгом: валютні обмеження, масштабні інтервенції, особлива робота з державними банками, контроль руху капіталу та поступова лібералізація валютного ринку стали частиною щоденної політики.
Найгостріша суперечність виникає навколо МВФ. Для Зеленського вимоги кредитора дедалі складніше відокремлювати від внутрішньої політики. Податкові підвищення, розширення доходної бази бюджету, контроль витрат і структурні реформи можуть бути макроекономічно обґрунтованими, але для суспільства, яке п’ятий рік живе у великій війні, вони мають очевидну політичну ціну.
У липні Україна отримала чергові близько $690 млн після завершення першого перегляду чинної 48-місячної програми. Загалом за нею вже було перераховано приблизно $2,2 млрд. Одночасно кредитор прямо наголосив, що незалежність НБУ має бути збережена, а монетарна політика — залишатися орієнтованою на стримування інфляції.
Це робить Пишного особливо важливою фігурою. Він не просто керує процентною ставкою. Голова НБУ є одним із головних співрозмовників міжнародних кредиторів, від оцінки яких залежить значно більше, ніж розмір окремого траншу.
Програма МВФ виконує для України функцію зовнішнього сертифіката макроекономічної надійності. Коли її перегляди проходять успішно, це полегшує рух набагато більших пакетів допомоги від Євросоюзу, країн G7 та інших партнерів. Саме тому кількасот мільйонів доларів від Фонду можуть розблоковувати фінансові потоки зовсім іншого масштабу.
На 2026 рік Україна знову залежить від десятків мільярдів доларів міжнародної бюджетної підтримки. Без цих грошей воєнний дефіцит неможливо закрити лише внутрішніми податками й позиками, не створивши руйнівного навантаження на економіку.
У цьому полягає головний парадокс відносин Зеленського з МВФ. Політична влада може бути незадоволена жорсткістю його вимог, але сама українська фінансова модель робить співпрацю з кредитором практично безальтернативною.
Те саме стосується Пишного. Президент, за нинішньої конфігурації, не прагне його негайної відставки. Причина не лише в тому, що знайти очевидно сильнішого наступника складно. Будь-яка різка заміна голови НБУ негайно буде прочитана фінансовими партнерами та ринком як сигнал про можливу зміну правил.
Андрія Пишного призначили головою Національного банку 7 жовтня 2022 року за поданням Зеленського. Законодавство спеціально обмежує можливість довільної заміни керівника регулятора: його призначає Верховна Рада за поданням президента, а процедура звільнення має визначені законом підстави.
Це не бюрократична формальність. Незалежність центрального банку створювалася саме для ситуацій, коли політична влада зацікавлена у швидшому зростанні витрат або дешевших кредитах, тоді як економічні наслідки такого рішення проявляться пізніше.
Україна добре знає ціну протилежної моделі. Там, де центробанк фактично стає касою уряду, дефіцит можна певний час фінансувати емісією, але рахунок приходить у вигляді інфляції, девальвації, втечі з національної валюти та знищення довгострокового кредитування.
Навіть у перший рік повномасштабної війни, коли НБУ змушений був прямо фінансувати бюджет, така практика розглядалася як надзвичайний, а не постійний режим. Повернення до регулярного друку грошей означало б відмову від одного з головних досягнень української макрофінансової політики воєнних років.
Саме тому невдоволення Банкової близькістю Пишного до МВФ має подвійний зміст. З одного боку, президент може бачити в цьому недостатню гнучкість перед потребами держави. З іншого — саме така близькість допомагає голові НБУ виконувати роль інституційного бар’єра між політичним попитом на ресурси та ризиком макроекономічної дестабілізації.
Є й особистий вимір. Пишний значно публічніший за класичний образ технократичного центробанкіра. Він регулярно демонструє зустрічі з міжнародними партнерами, бере участь у великих публічних заходах і активно комунікує рішення НБУ.
На Банковій така поведінка може сприйматися як вихід за межі суто технічної ролі. Особливо в політичній системі, де війна різко посилила значення президентського центру влади і зробила будь-яку незалежну інституційну публічність більш помітною.
Проте для сучасного центрального банку комунікація сама по собі є частиною монетарної політики. Курс гривні та інфляційні очікування залежать не лише від ставки, а й від того, чи вірять банки, бізнес і населення словам регулятора про майбутні рішення.
Тому надто слабкий голова НБУ може бути для президента зручнішим політично, але дорожчим економічно. Якщо ринок вирішить, що процентні ставки або валютна політика визначаються Банковою, а не макроекономічними показниками, змінитися може сама поведінка вкладників і бізнесу.
Першою реакцією не обов’язково буде паніка. Значно ймовірніше — поступове скорочення довіри до гривневих депозитів та облігацій, більший попит на валюту і підвищена чутливість до будь-якої поганої новини з фронту або переговорів із партнерами.
Це важливо ще й тому, що Україна фактично фінансує частину стійкості гривні зовнішньою допомогою. Великі міжнародні надходження дозволяють НБУ продавати валюту на ринку, оплачувати критичний імпорт і водночас зберігати значні резерви.
МВФ очікує, що міжнародні резерви України наприкінці 2026 року залишатимуться на рівні близько $65,5 млрд. НБУ у липневому прогнозі був навіть оптимістичнішим, очікуючи близько $69,7 млрд. Це велика подушка, але вона не скасовує залежності від регулярних зовнішніх надходжень.
Саме тут незалежність НБУ перестає бути абстрактною вимогою міжнародних фінансистів. Вона стає частиною ціни, за якою Україна отримує доступ до десятків мільярдів доларів.
Для партнерів питання полягає не в особистій симпатії до Пишного. Їм потрібна впевненість, що в Україні існує інституція, здатна сказати політичній владі «ні», якщо короткострокове рішення створює системний ризик для гривні, банків або резервів.
Водночас було б помилкою робити з нинішньої суперечки історію про безпомилковий НБУ та політиків, які просто вимагають дешевих грошей. Українська економіка справді працює в умовах, для яких підручникова монетарна політика дає лише частину відповіді.
Російські удари знищують активи швидше, ніж звичайний кредитний цикл дозволяє їх відновлювати. Оборонні компанії потребують капіталу для різкого розширення виробництва. Енергетика має фінансувати децентралізацію та захист. Фермери й логістика працюють із ризиками, які мирний банк часто просто не готовий кредитувати.
Тому питання про те, чи достатньо НБУ робить для економіки війни, є легітимним. Але відповідь не обов’язково полягає у зниженні облікової ставки. Дешеві гроші для всіх можуть виявитися значно менш ефективними, ніж адресні кредитні гарантії, страхування воєнних ризиків та державні програми для секторів, де капітал справді створює додаткове виробництво.
Саме такий поділ ролей дозволяє зберігати інституційний баланс: уряд визначає, які галузі потребують підтримки, парламент виділяє ресурси й бере політичну відповідальність, а центральний банк захищає валютну та цінову стабільність.
Кадровий сценарій навколо НБУ тому важливий не стільки через прізвище наступного голови. У політичних розкладах фігурують як люди з парламентського середовища, так і нинішні керівники самого регулятора. Це означає два принципово різні варіанти — політичне перепідпорядкування або технократичну спадкоємність.
Україна вже проходила через конфлікти навколо керівництва Національного банку. Попередник Пишного Кирило Шевченко залишив посаду у 2022 році, спочатку пославшись на стан здоров’я, а згодом заявивши про тривалий політичний тиск. Пізніше проти нього було порушено антикорупційну справу, звинувачення в якій він відкидав.
Тому будь-яка нова відставка під час війни неминуче розглядатиметься не ізольовано, а як частина історії відносин між українською політичною владою та незалежним фінансовим регулятором.
Поки що до такого сценарію справа не дійшла. І саме це, можливо, найважливіша деталь. Напруга існує, але система все ще утримує її всередині інституційних меж: НБУ підвищує ставку всупереч політичному бажанню дешевших грошей, президент не має простого механізму усунути його голову, а міжнародні партнери відкрито нагадують про незалежність регулятора.
Справжній тест почнеться, якщо економічна ситуація погіршиться. Нові удари по енергетиці, проблеми з експортом, слабше зростання чи черговий виток інфляції збільшать тиск одночасно на бюджет і Національний банк.
Тоді Банкова може вимагати більшого стимулювання саме в той момент, коли НБУ вважатиме необхідним утримувати або навіть підвищувати ставку. І особиста недовіра, яка сьогодні залишається кулуарною, ризикує перетворитися на відкритий інституційний конфлікт.
Для України його ціна була б значно вищою за кар’єру одного центрального банкіра. В умовах війни країна тримається на трьох видах довіри: громадян до гривні, бізнесу до банківської системи та партнерів до здатності держави виконувати правила, на яких побудована міжнародна підтримка.
Саме тому суперечка навколо Андрія Пишного — це не історія про те, подобається президенту голова НБУ чи ні. Це питання про межу, до якої політична логіка воєнного часу може проникати в монетарну політику, не руйнуючи інституції, що допомогли українській економіці пережити саму війну.
