Протягом перших років великої війни Кремлю значною мірою вдавалося тримати її фізичні наслідки подалі від більшості російського суспільства. Для мільйонів людей бойові дії залишалися чимось, що відбувається в Україні, прикордонних областях або на окупованих територіях. У 2026 році ця дистанція швидко скорочується.
Україна різко наростила використання далекобійних дронів і ракет, атакуючи нафтопереробні заводи, склади, логістичні центри, транспортні вузли та інші об’єкти глибоко всередині Росії. Разом із частотою ударів зросла й кількість цивільних жертв.
За незалежними підрахунками, за перші сім місяців року в Росії поза окупованими територіями внаслідок обстрілів, атак дронів та авіаударів загинули 327 людей. За аналогічний період минулого року таких смертей було 145. Кількість поранених перевищила 2,300 осіб.
Як раніше відзначав Дейком, розширення української далекобійної кампанії змінює саму географію війни. Москва дедалі менше може розраховувати на те, що стратегічна глибина автоматично захищатиме промислові міста, енергетичні підприємства та логістику від безпосереднього удару.
Особливо показовою стала атака на Нижньокамськ у Татарстані, де внаслідок удару по нафтопереробному підприємству загинули щонайменше 13 людей. Місто лежить за сотні кілометрів від українського кордону й ще недавно могло сприймати війну переважно через мобілізацію, державну пропаганду та економічні наслідки.
Тепер до цього додаються сирени, вибухи й пошкодження промислової інфраструктури. Це принципова зміна для російської внутрішньої політики: війна починає вимагати від суспільства не лише фінансової та демографічної ціни, а й фізичного ризику далеко від лінії фронту.
Українська логіка зрозуміла. Київ називає удари по енергетиці й логістиці «далекобійними санкціями» — способом скорочувати ресурси, які підтримують російську військову машину, тоді як традиційні економічні обмеження Заходу часто працюють повільно й залишають численні канали обходу.
Нафтопереробний завод, склад пального або залізничний вузол у цій концепції є не просто економічними об’єктами. Вони забезпечують армію пальним, підтримують транспорт, генерують експортні доходи й дозволяють Росії продовжувати війну в нинішньому масштабі.
Але чим інтенсивнішою стає кампанія, тим складніше уникати побічних втрат. Дрони можуть бути збиті над житловими кварталами, відхилятися від маршруту, падати після втрати навігації або спричиняти пожежі на територіях, де військова й цивільна інфраструктура розташовані поруч.
Деякі епізоди вже не вкладаються в рамку винятково військових чи промислових цілей. Влітку в Єгор’євську після вибуху дрона та пожежі в будинку загинула шестимісячна дитина. У Краснодарському краї безпілотник упав на переповнений пляж, убивши сімох людей, серед них трьох дітей.
Такі випадки створюють для України складну стратегічну проблему. Київ наполягає, що не атакує цивільне населення, і ця позиція має принципове значення для міжнародної підтримки. Але що масштабнішою стає повітряна кампанія, то важче гарантувати відсутність цивільних жертв.
При цьому будь-яке порівняння втрат потребує масштабу. Цивільне населення України залишається незрівнянно сильніше ураженим повітряною війною.
За перші сім місяців 2026 року на території України, контрольованій Києвом, загинули 1,695 цивільних, ще понад 12,500 були поранені. Це приблизно на чверть більше загиблих, ніж за той самий період попереднього року.
Близько 70% цивільних смертей від повітряних атак у війні цього року припали саме на підконтрольну Україні територію. Росія продовжує застосовувати балістичні ракети, крилаті ракети та дедалі масштабніші хвилі ударних безпілотників по українських містах.
Ця асиметрія важлива не лише морально, а й стратегічно. Україна намагається перенести частину війни на територію країни, яка її розпочала, водночас залишаючись стороною, що значно сильніше потерпає від ударів по цивільному тилу.
Повітряна війна дедалі більше перетворюється на взаємну кампанію виснаження. Росія прагне перевантажити українську ППО та змусити Київ витрачати дорогі ракети-перехоплювачі. Україна відповідає дешевшими далекобійними безпілотниками, намагаючись змусити Москву розтягнути власні системи захисту на величезній території.
Ця модель створює нову економіку війни. Один дешевий дрон може змусити противника підняти авіацію, активувати радари, закрити аеропорт, зупинити підприємство або витратити значно дорожчу ракету ППО.
Але вона створює й нову географію ризику. Якщо раніше основна цивільна небезпека в Росії концентрувалася в Бєлгородській, Курській та Брянській областях, тепер атаки регулярно сягають Татарстану, Московської області, Поволжя та інших віддалених регіонів.
Для Кремля це політична проблема. Володимир Путін протягом років вибудовував модель, за якої війна мала залишатися керованою й психологічно віддаленою від більшості населення. Навіть мобілізація подавалася як обмежений захід, а великі міста були максимально ізольовані від її безпосередніх наслідків.
Дрони руйнують цю конструкцію не тому, що завдають Росії втрат, співмірних з українськими, — цього немає. Вони роблять видимою саму вразливість держави, яка роками пояснювала громадянам, що війна відбувається далеко й перебуває під контролем.
Удар по НПЗ, закритий аеропорт або вибух у житловому кварталі мають психологічний ефект, що перевищує їхнє безпосереднє військове значення. Вони створюють питання, на яке пропаганді дедалі складніше відповідати: чому війна, яка мала посилити безпеку Росії, тепер приносить вибухи в її власні міста.
Ознаки невдоволення вже стають помітнішими, а рейтинги російського керівництва пережили один із найвідчутніших спадів від початку вторгнення. Проте з цього не випливає, що збільшення цивільних втрат змусить Кремль змінити курс.
Авторитарні режими здатні переводити зовнішній удар у внутрішню мобілізацію. Замість вимоги припинити війну суспільству можуть запропонувати інше пояснення: Росія перебуває під атакою, а отже, війну необхідно вести ще жорсткіше.
Саме тому українські удари мають неоднозначний політичний ефект. Вони можуть послаблювати відчуття недоторканності Росії, але водночас давати Кремлю додатковий матеріал для мобілізаційної пропаганди.
Стратегічний результат залежатиме від того, чи зможе Київ зберігати фокус на військовій, енергетичній та логістичній інфраструктурі, мінімізуючи цивільні втрати. Чим точнішою залишається ця межа, тим легше Україні обґрунтовувати кампанію як частину оборони, а не як перенесення тієї самої логіки невибіркової війни на російську територію.
Повітряне протистояння вже змінило головне правило географії цього конфлікту: тил перестає бути безпечним просто через відстань.
Для України це стало реальністю ще у 2022 році. Для Росії — лише тепер.
І саме в цій різниці залишається головна асиметрія війни: Україна намагається зробити російський тил уразливим, тоді як сама вже четвертий рік живе в умовах, де безпечного тилу фактично не існує.
