Фаворитом перегонів став новий політичний проєкт експрезидента Румена Радева. Його партія «Прогресивна Болгарія» акумулює запит на стабільність і втому від безкінечних коаліційних криз. За соціологічними оцінками, вона отримує близько третини підтримки — достатньо, щоб диктувати порядок денний, але замало для одноосібного формування уряду.
Ці вибори — вже восьмі за останні п’ять років. Така циклічність стала не просто ознакою кризи, а її інституційним закріпленням: жодна політична сила не здатна зібрати стійку більшість, а компроміс дедалі більше сприймається як слабкість. За попереднім аналізом «Дейком», саме в такому середовищі найшвидше зростають сили, які пропонують прості відповіді на складні питання — навіть якщо ці відповіді суперечать стратегічним інтересам держави.
Радев входить у кампанію з унікальною позицією. З одного боку, він — частина старої політичної еліти, президент упродовж майже десятиліття. З іншого — він зумів зберегти дистанцію від урядових провалів, залишаючись фігурою «над конфліктом». Це дозволило йому накопичити високий рівень довіри в суспільстві, розділеному між проєвропейськими реформаторами та прихильниками більш консервативного, соціально орієнтованого курсу.
Його електоральна база неоднорідна. Це і традиційний лівий виборець із ностальгією за соціалістичним минулим, і міський протестний електорат, розчарований у політичних партіях останніх років. Саме ця комбінація створює потенціал для швидкого зростання — і водночас для внутрішніх суперечностей у разі приходу до влади.
Для України ключове питання полягає не в самій перемозі Радева, а в тому, яким буде його політичний курс у статусі прем’єра або лідера парламентської більшості. Його позиція щодо війни вже окреслена: він послідовно виступав проти військової допомоги Києву, аргументуючи це обмеженим впливом таких поставок на хід бойових дій. Крім того, він критично оцінював безпекові домовленості з Україною та обережно ставився до санкційної політики.
Втім, досвід його президентства показує інше: жорстка риторика не завжди трансформується в жорсткі рішення. Радев неодноразово демонстрував здатність до компромісу в межах ЄС і НАТО, уникаючи відкритого конфлікту з партнерами. Це робить його радше прагматиком, ніж ідеологічним ревізіоністом.
Саме тому сценарій «нового Орбана» виглядає спрощеним. Болгарія має іншу політичну архітектуру, слабші інституційні позиції уряду та значно більшу залежність від європейських фондів. Навіть за умови перемоги Радев буде змушений враховувати позицію коаліційних партнерів — а вони, ймовірно, представлятимуть різні табори.
І тут виникає головний структурний ризик. Жодна з провідних проєвропейських сил наразі не демонструє готовності до союзу з Радевим. Водночас альтернативні партнери — націоналісти або відверто проросійські сили — є політично токсичними. У результаті країна знову може опинитися в коаліційному тупику.
Такий сценарій означатиме продовження політичної нестабільності, тимчасові уряди і відкладені рішення. Для України це створює не стільки пряму загрозу, скільки додаткову невизначеність у Європейському Союзі — ще один голос, який може гальмувати узгодженість політики щодо безпеки, санкцій і військової підтримки.
Вибори в Болгарії показують ширшу тенденцію: навіть у межах ЄС зростає попит на політиків, які обіцяють баланс між інтеграцією і «національним інтересом». Для України це означає необхідність працювати не лише з урядами, а й із суспільствами — пояснюючи, що її безпека є частиною європейської.
Результат цих виборів не змінить курс Європи миттєво. Але він може стати ще одним сигналом: політична єдність Заходу більше не є гарантованою величиною, і кожна нова криза всередині окремих країн поступово змінює її конфігурацію.
