24 грудня 2025 року Київ презентував оновлений мирний пакет, який українські та американські посадовці оформили як базу для переговорів. На відміну від жовтневих напрацювань, нова версія не виглядає як капітуляція, але все ще далека від прийнятності для Кремля.
У центрі документа — мирний план США та України, що складається з конкретних кроків щодо припинення вогню, відбудови та міжнародної підтримки. Його подають як «розумний компроміс», здатний зняти частину напруги між союзниками та повернути процес у рамки дипломатії.
Ключовий акцент — гарантії безпеки Україні, без яких будь-яка пауза перетворюється на підготовку Росії до нового удару. Саме цей пункт для Києва принциповий: досвід 2014–2022 років показав, що домовленості без механізмів примусу не стримують агресора.
Однак для Москви головні «червоні лінії» не змінилися. Публічно Кремль повторює: потрібні територіальні поступки та відмова від західної інтеграції. Тому членство України в НАТО залишається для РФ символом поразки, яку важко продати власній аудиторії.
У матеріалі фігурує ініціатива, яку приписують зв’язці переговорників: посланець Трампа Віткофф і Кирило Дмитрієв, спецпредставник Путіна. Саме попередній проєкт, презентований восени, фактично вимагав здачі територій і виключення НАТО як умови миру.
Натомість 20-пунктовий план Зеленського пропонує іншу рамку: не лише про лінію фронту, а й про післявоєнну архітектуру. Окремими блоками йдуть відбудова, інвестиції та відновлення інституцій, щоб країна не залишилася «сірою зоною» між війною і миром.
Територіальний розділ — найжорсткіший вузол. Україна наполягає на виведення військ РФ із низки областей, а щодо Донбасу допускає тимчасові рішення лише на умовах симетрії. В окремих районах пропонується демілітаризована зона Донбас, але тільки за взаємного відходу сил.
Для Кремля така логіка виглядає як нав’язування правил, а не торг. Росія контролює значну частину Донеччини, тому окупація Донецької області сприймається як «досягнення», від якого важко відступити без втрати обличчя. Внутрішня пропаганда прив’язала війну до карти.
Зони контролю станом на 8 грудня 2025 року — Джерело: Інститут вивчення війни разом із проектом критичних загроз Американського інституту підприємництва
Додатковий подразник — Запорізька АЕС. Київ хоче повернення контролю і, за окремими ідеями, спільного управління з участю США, щоб убезпечити об’єкт і повернути генерацію. Москва ж утримує станцію як важіль тиску і як доказ того, що «новий статус-кво» можна закріпити силою.
Чому ж Росія може дозволити собі відмову? По-перше, Кремль публічно вважає, що час працює на нього на полі бою. Навіть повільний наступ дає можливість тиснути на переговори, висуваючи дедалі жорсткіші вимоги і перекладаючи провину за провал на Київ та Захід.
По-друге, хоча економіка РФ слабшає, це ще не рівень обвалу, який змусив би змінити курс. Високі ставки, повільніше зростання та санкційний тиск болять, але система адаптувалася. Кремль робить ставку на витривалість і на те, що партнери України втомляться.
Третій фактор — людський ресурс. Згадується мобілізація в Росії 2025 через контракти: сотні тисяч підписань дають змогу тримати фронт, попри втрати. Це не означає безмежність резервів, але створює відчуття, що можна воювати ще довго, не переходячи до тотальної мобілізації.
Водночас Москва не знімає переговори з порядку денного. Вона хоче зберігати контакт із Вашингтоном, щоб уникнути ролі єдиного винуватця затягування війни. Така позиція допомагає тримати «вікно можливостей» для торгу з США і розколювати єдність союзників України.
Суттєвий стимул — санкції. Після нових обмежень Вашингтона по нафтових гігантах Росії доводиться продавати нафту зі знижками, а логістика дорожчає. У цьому контексті санкції США проти Роснефті стають сигналом: терпіння не безмежне, і економічна ціна може рости.
Поруч у тому ж пакеті згадується Лукойл як ще один болючий сектор для бюджету. Нафта — головне джерело валютних надходжень, і будь-які обмеження б’ють по здатності фінансувати війну. Тому дипломатичні маневри можуть бути спробою виграти час і відтягнути нові удари.
Для України проблема інша: переговори не повинні перетворитися на нав’язування «миру за рахунок слабшого». Саме через це Київ підкреслює, що новий документ — не ультиматум Росії, а спроба зафіксувати мінімальні запобіжники, без яких повторення вторгнення майже гарантоване.
Сама війна в Україні 2025 показує, що пауза без контролю над кордоном і без реальних гарантій породжує лише новий цикл насильства. Тому ставка робиться на інструменти стримування: міжнародні зобов’язання, оборонні пакети, технологічну перевагу та довгострокові фінанси для армії.
Кремль же обмежений власною риторикою перемоги. Якщо погодитися на менше, ніж заявлялося два роки, доведеться пояснювати втрати й цілі, які не досягнуті. Саме тому Москва прагне, щоб будь-яка угода виглядала як примус України до поступок, а не як взаємний компроміс.
Звідси й головне протиріччя: Київ у новій редакції намагається показати США, що готовий до гнучкості, але не до самознищення. Москва, навпаки, може використати сам факт пропозиції як привід сказати: «Бачите, ми не винні, це Україна не приймає реальність».
Фотографія, опублікована російськими державними ЗМІ, на якій зображено президента Володимира Путіна в Кремлі в середу. Він наполягає на тому, що Україна має виключити членство в НАТО — Михайло Метцель/Sputnik
Ці переговори з Росією у такій логіці стають «тактичною грою», де кожна сторона бореться за наратив. Для Кремля важливо не зупинити війну, а керувати темпом ескалації і санкцій, утримуючи відносини зі США на мінімально робочому рівні та підживлюючи сумніви в Європі.
Для Вашингтона ризик у тому, що надмірний тиск на Київ може підірвати довіру союзників і створити прецедент: кордони в Європі змінюються силою. Тому будь-які домовленості потребують чітких механізмів контролю, відповідальності за порушення і плану дій на випадок зриву.
Якщо оцінювати перспективи тверезо, Росія навряд чи прийме пакет у нинішньому вигляді, бо він не гарантує їй «переможної картинки». Кремль, імовірно, вимагатиме більше територій і жорстких обмежень суверенітету України. Це означає довгу фазу торгу без швидкого фіналу.
Україні у відповідь варто тримати рамку: жодних поступок, що відкривають шлях до нового вторгнення. Паралельно потрібне посилення оборони та стабільні фінансові потоки на 2026 рік. Чим сильніші позиції на фронті, тим менше шансів, що дипломатію використають як пастку.
З боку партнерів ключове — єдність. Будь-які «окремі угоди» або суперечливі сигнали лише підживлять стратегію Москви на розкол. Якщо США та ЄС синхронізують санкції, зброю і відбудову, Кремлю стане складніше тягнути час без наслідків, а ціна війни зростатиме швидше.
Фінально цей план показує еволюцію підходу: Київ говорить не тільки про землю, а й про гарантії, інституції та відновлення. Але саме тому він і небезпечний для Кремля — бо пропонує майбутнє, де Україна залишається суб’єктом. У такому майбутньому РФ доведеться відступити від логіки сили.
Тож найближчі місяці, ймовірно, пройдуть під знаком обміну проєктами та взаємних звинувачень. Поки Москва впевнена, що може виграти час і поле, компроміс буде відкладатися. Це означає одне: України та союзникам треба готуватися до довгої гри — і на фронті, і в дипломатії.
