Ормузька протока знову стала не лише вузьким морським коридором, а й місцем, де перевіряється дієздатність міжнародної системи безпеки. США винесли кризу до Ради Безпеки ООН, вимагаючи від Ірану припинити атаки, погрози судноплавству й мінування одного з найважливіших енергетичних маршрутів світу.
Марко Рубіо назвав нову резолюцію тестом для самої ООН. Це була не випадкова фраза. Вашингтон намагається показати: якщо Радбез не здатен навіть засудити загрозу свободі навігації в Ормузі, тоді питання постане не лише про Іран, а й про цінність інституції, яка має відповідати за міжнародний мир.
Попередня спроба провалилася через вето Росії та Китаю. Новий текст обережніший: він не містить прямого дозволу на застосування сили, але залишається в межах глави VII Статуту ООН, яка відкриває шлях до санкцій і, в разі подальшої ескалації, до жорсткіших заходів.
За попереднім аналізом Дейком, головна інтрига не в тому, чи погодяться США та союзники засудити Іран. Це очевидно. Справжній тест — чи готові Пекін і Москва відокремити власне суперництво з Вашингтоном від ризику глобального енергетичного хаосу.
Проєкт резолюції засуджує дії Ірану, пов’язані з атаками на комерційні судна, спробами блокування протоки, перешкоджанням навігації та можливим мінуванням водного шляху. Від Тегерана вимагають негайно припинити атаки, розкрити місця розташування мін і не заважати операціям із їхнього знешкодження.
Формула на перший погляд мінімальна. США не просять Радбез схвалити повномасштабну війну. Вони просять зафіксувати базовий принцип: міжнародна протока не може перетворюватися на інструмент шантажу. Але в нинішньому світі навіть така очевидність стає предметом великої геополітичної торгівлі.
Ормуз має значення не лише для США чи країн Затоки. Через нього проходить значна частина світових потоків нафти, нафтопродуктів, скрапленого газу, добрив і критично важливих вантажів. Закриття або нестабільність протоки миттєво б’є по цінах, страховому ринку, судноплавству, промисловості й продовольчій безпеці.
Саме тому Рубіо звертається насамперед до Китаю й Росії. Для Пекіна Ормуз — не абстрактне питання міжнародного права, а артерія енергетичної безпеки. Китай є найбільшим імпортером нафти у світі, і тривала криза в Перській затоці прямо загрожує його економіці. Вето в такій ситуації мало б власну ціну.
Для Москви розрахунок інший. Росія може бути зацікавлена в дорогій нафті й додатковому тиску на Захід, але повний хаос у морській торгівлі небезпечний і для неї. Кремль також не хоче створювати прецедент, за якого ООН легко підтримує західну логіку силового тиску. Тому російська позиція залишатиметься не стільки про Ормуз, скільки про баланс проти Вашингтона.
Китайська відповідь поки обережна: Пекін вивчає текст. За цією стриманістю стоїть складна дилема. Китай хоче відкритої протоки, але не хоче виглядати учасником американської кампанії проти Ірану. Він прагне бути посередником, а не молодшим партнером США в операції примусу.
Іран, зі свого боку, використовує Ормуз як останній великий важіль у момент, коли військовий, економічний і дипломатичний тиск на нього зріс. Мінування, погрози, атаки на судна й дуельні морські блокади дозволяють Тегерану показувати, що жодна угода про регіональну безпеку не може бути укладена без його участі.
Саме тут ризик найвищий. Коли військові кораблі, дрони, ракети, катери й комерційні танкери діють у вузькому морському просторі, випадковість може стати політичним вибухом. Один неправильно прочитаний маневр або удар по судну здатен зруйнувати хитке перемир’я швидше, ніж дипломати встигнуть узгодити формулювання.
Американська операція Project Freedom уже показала межі силового підходу. Вашингтон може супроводжувати судна, збивати ракети, знищувати катери й створювати тимчасові коридори. Але стабільне судноплавство потребує не лише військового прикриття, а й політичного режиму, який знижує ризик повторних атак.
Тому США паралельно просувають ідею нової багатонаціональної морської коаліції. Вона має стати частиною післякризової архітектури безпеки на Близькому Сході й працювати разом із франко-британською ініціативою, до якої залучені десятки країн. Однак багато урядів не готові відправляти військові ресурси без мандата ООН.
Це повертає все до Радбезу. Без резолюції Вашингтон може діяти з союзниками, але ширша міжнародна легітимність залишатиметься слабшою. З резолюцією тиск на Іран набуде іншої ваги: не лише американської, а формально глобальної. Саме цього Тегеран і його партнери намагаються уникнути.
Гуманітарний коридор через Ормуз — ще один важливий елемент проєкту. Йдеться не тільки про нафту. Порушення проходу б’є по доставці допомоги, добрив та інших базових товарів. У цьому сенсі протока стала частиною ширшої кризи постачання, де енергетика, продовольство й безпека торговельних маршрутів зливаються в одну проблему.
Якщо резолюція пройде, генеральний секретар ООН має відзвітувати про виконання вимог упродовж 30 днів, а Радбез зможе повернутися до питання санкцій. Це створило б для Ірану часовий коридор: або знизити напругу, або зіткнутися з новим рівнем міжнародного тиску.
Якщо ж Росія чи Китай знову заблокують текст, Вашингтон використає це як доказ паралічу ООН. Такий сценарій посилить аргумент США на користь коаліцій поза Радбезом і водночас поглибить розкол між західними та незахідними центрами сили.
Для світу це небезпечна розвилка. Ормуз потребує відкриття, але спосіб його відкриття визначить майбутні правила. Якщо протоку стабілізують через міжнародний мандат, це підтримає залишки спільної безпекової системи. Якщо через односторонню або вузькокоаліційну силу, кожна наступна морська криза буде ще менш керованою.
Рубіо має рацію в одному: ця резолюція справді є тестом. Але не лише для ООН. Вона є тестом для Китаю, Росії, США, країн Затоки й самого Ірану. Питання просте: чи здатні великі гравці зупинити кризу в коридорі, від якого залежить світова економіка, чи й далі використовуватимуть його як арену для взаємного тиску.
Ормузька протока сьогодні стала вузьким місцем не тільки географії, а й дипломатії. Через неї проходять не лише танкери. Через неї проходить відповідь на питання, чи може міжнародна система ще примушувати до мінімального порядку там, де війна вже майже перетворила торгівлю на заручника.
