Ісламабад у неділю приймає міністрів закордонних справ Саудівської Аравії, Туреччини та Єгипту для дводенних консультацій щодо війни на Близькому Сході. Візит подається як спроба деескалації, а самих дипломатів також має прийняти прем’єр Шехбаз Шаріф.
На поверхні це виглядає як чергова багатостороння зустріч у час війни. Але фактично йдеться про спробу Пакистану закріпити за собою роль посередника між Вашингтоном і Тегераном у момент, коли прямі канали заблоковані, а традиційні майданчики на кшталт Оману і Катару самі опинилися під тиском.
Останніми днями Ісламабад уже визнав, що передавав Ірану американську 15-пунктну пропозицію щодо припинення війни, а також сигналізував про готовність прийняти потенційні американо-іранські переговори. Водночас Тегеран план не прийняв і відправив власні пропозиції у відповідь.
За оцінкою «Дейком», нинішня дипломатична активність Пакистану має подвійний сенс. З одного боку, це справді спроба знизити рівень ескалації. З іншого — нагода повернути собі вагу у великій регіональній політиці, де Ісламабад давно прагне бути не лише периферійним гравцем, а й майданчиком для рішень.
У Пакистану для цього є рідкісна комбінація зв’язків. Офіційний Ісламабад називає себе «ключовим стейкхолдером» як сусіда Ірану і наголошує, що просуває дипломатію на високому рівні; міністр закордонних справ Ісхак Дар прямо заявляв, що особисто говорив і з американським, і з іранським керівництвом.
Водночас ця роль виростає не зі сили, а з уразливості. AP пише, що війна створила для Пакистану одні з найбільших в його історії викликів у сфері енергетики та економічної безпеки: країна залежить від постачань нафти й газу з Близького Сходу, а також від переказів мільйонів своїх громадян, які працюють у країнах Затоки.
Тобто Ісламабад не просто хоче миру «з принципу». Він намагається не допустити сценарію, за якого війна остаточно вдарить по його платіжному балансу, паливному ринку й внутрішній стабільності. Саме тому для Шехбаза Шаріфа близькосхідна деескалація — це не зовнішньополітичний бонус, а питання внутрішнього виживання уряду.
Додатковий нерв створює географія. Пакистан має довгий спільний кордон з Іраном, а прикордонний Белуджистан і без того лишається територією хронічної нестабільності. Будь-яке розростання війни загрожує не тільки потоками біженців чи контрабандою зброї, а й новим загостренням старих сепаратистських конфліктів. Це вже більше, ніж просто дипломатичний клопіт — це пряма безпекова загроза.
Ще один чинник — внутрішня конфесійна чутливість. Пакистан має одну з найбільших шиїтських громад поза межами Ірану, а отже мусить балансувати між близькістю до Тегерана і стратегічними зв’язками з арабськими монархіями, передусім із Саудівською Аравією, з якою торік було укладено оборонну угоду.
Саме тому склад гостей у неділю настільки важливий. Саудівська Аравія, Туреччина, Єгипет і Пакистан вже координували позиції минулого тижня в Ер-Ріяді, де офіційно обговорювали іранську ескалацію та необхідність подальших спільних консультацій. Тепер Ісламабад намагається перенести цю координацію з декларативного рівня на практичний.
Але це ще не означає появу єдиного блоку. У кожної зі сторін свої обмеження: Саудівська Аравія зацікавлена у стримуванні Ірану, Туреччина прагне більшої стратегічної ваги, Єгипет обережно працює як посередник, а Пакистан узагалі не має дипломатичних відносин з Ізраїлем і водночас не хоче остаточно зіпсувати відносини зі США.
Через це переговори в Ісламабаді навряд чи стануть «мирною конференцією» у буквальному сенсі. Реалістичніше трактувати їх як спробу зібрати регіональну групу тиску на користь паузи у війні — без прямих учасників бойових дій за столом, але з впливовими державами, здатними передавати сигнали, формувати умови і зменшувати ризик подальшого вибуху.
Проблема, однак, у тому, що позиції сторін лишаються дуже далекими. Американський 15-пунктний план, за даними AP, включав не лише санкційне послаблення, а й згортання іранської ядерної програми, обмеження ракет та питання Ормузької протоки. Для Тегерана це виглядає як пакет максималістських вимог, а не як компроміс.
Є й інше обмеження — репутаційне. Пакистан намагається говорити мовою деескалації на Близькому Сході, але паралельно сам перебуває у відкритому конфлікті з Афганістаном. Управління Верховного комісара ООН з прав людини заявило, що удар Пакистану 16 березня по реабілітаційному закладу в Кабулі, ймовірно, убив і поранив сотні людей.
Це не перекреслює посередницьку роль Ісламабада, але робить її морально суперечливою. Країна, яка прагне продавати себе як канал миру, одночасно несе тягар власної силової політики на іншому кордоні. Для зовнішніх партнерів це означає, що пакистанська дипломатія може бути корисною, але її не варто плутати з безсторонністю.
І все ж у нинішній фазі війни від Пакистану не вимагається ідеальна нейтральність. Від нього очікують іншого: зберегти живими канали спілкування там, де вони можуть остаточно обірватися. Якщо Ісламабад разом із Саудівською Аравією, Туреччиною та Єгиптом допоможе виграти хоча б кілька днів для дипломатії, це вже буде політичним результатом.
Найближчими днями стане зрозуміло, чи зможе Пакистан перетворити свій статус «поштової скриньки» між Вашингтоном і Тегераном на справжній переговорний майданчик. Якщо ні, Ісламабад залишиться лише транзитною ланкою. Якщо так — він може вийти з кризи не тільки менш уразливим, а й політично важчим, ніж був до війни.
