Братська могила вояків Української повстанської армії у селі Монастир, розташованому в гміні Горинець-Здруй на Підкарпатті, стала місцем чергового акту провокації. Українська громада встановила меморіал ще у 1990-х роках, щоб гідно вшанувати пам’ять борців, які загинули у березні 1945 року під час бою з радянськими військами. Втім, це місце пам’яті неодноразово ставало об’єктом вандалізму.
Перший інцидент зафіксували у 2015 році. Тоді невідомі особи розбили меморіальну дошку з іменами загиблих, перекрасили хрест у кольори польського прапора, а українську символіку замінили польською. Цей акт сколихнув українську громаду та викликав резонанс на міждержавному рівні. Схожа ситуація повторилася у 2020 році: нову пам’ятну дошку було знищено, а уламки викинули в яму. Відновлена згодом дошка вже не містила імен, що викликало незадоволення української сторони.
Однак останній випадок перевершив попередні за масштабом морального удару. Нещодавно на хресті було змінено тризуб на християнський символ, а поряд встановлено табличку з провокаційним змістом. Автори тексту звинувачують українських вояків у геноциді проти польського, українського та єврейського населення, супроводжуючи це релігійними закликами до прощення.
Текст на табличці вражає поєднанням агресивного обвинувачення та показного благочестя. З одного боку, там зазначено: "відповідальні за терор і геноцид", а з іншого — йдеться про християнське прощення та зцілення болю. Така риторика викликає не лише гнів, а й глибоке розчарування, адже пам’ятники існують для вшанування загиблих, а не для продовження конфліктів.
Офіційно встановлення таблички не було погоджено з жодною інстанцією. Поліція міста Любачів розслідує інцидент, документуючи зміни та шукаючи причетних. Водночас, подібні акти вандалізму та самоуправства кидають тінь на весь процес польсько-українського примирення, ускладнюючи його у найкритичніший момент.
Особливо болісно сприймається те, що подібні дії супроводжуються спробами маніпулювати пам’яттю. УПА, як і інші воєнні формування, мала складну історію, у якій було місце як боротьбі за свободу, так і важким рішенням, продиктованим жорстокими умовами тогочасної реальності. Але чи дає це право сучасникам засуджувати без повного розуміння контексту?
Питання належного вшанування пам’яті українських вояків за кордоном постає особливо гостро. Україна вже тривалий час вимагає відновлення автентичної таблички на могилі вояків УПА в Монастирі. Відновлення цього символу пам’яті стало однією з умов Києва для дозволу на ексгумацію польських останків на території України.
Попри поступки з боку України, включно з відкриттям доступу до місць поховань поляків, польська сторона не зробила взаємного кроку — на меморіалі досі немає списку імен загиблих українців. А останні дії, навпаки, демонструють відсутність належної поваги до історичної пам’яті нашого народу.
У січні заступник міністра закордонних справ Андрій Сибіга наголосив на важливості повернення справедливості: "Питання відновлення пам’ятника на горі Монастир залишається відкритим. Ми вимагаємо гідного вшанування пам’яті наших героїв". Ця заява була чітким сигналом: Україна не змириться з ігноруванням історичних істин.
Щоб уникнути подібних інцидентів у майбутньому, обом країнам необхідно провести серйозну історичну роботу. Необхідно визнати складність минулого, без спрощень і політизації. Історія УПА — це не лише трагедії, а й героїзм, не лише помилки, а й боротьба за свободу.
У цьому контексті важливо не дозволяти приватним особам чи групам самовільно визначати, чия пам’ять є "гідною", а чия — ні. Меморіальні місця повинні залишатися зонами шани, а не аренами ідеологічних баталій. Вандалізм, прикритий моральними гаслами, несе загрозу не лише пам’яті загиблих, а й міжнародним відносинам.
Між Україною і Польщею існує довга історія співіснування, болю і взаємної допомоги. Щоб рухатися вперед, потрібно бачити всю палітру подій, визнавати спільні втрати і працювати над порозумінням. Тільки тоді пам’ятники не будуть викликати суперечки, а стануть символами єднання.
Події в Монастирі — це не просто інцидент, а симптом глибшої проблеми. Він виявляє, наскільки важко в умовах посттоталітарного минулого будувати нове партнерство між державами, яке базується на рівності, повазі і взаємному розумінні.
Ключовими словами в цьому діалозі мають стати не лише "прощення", а й "повага" та "справедливість". Меморіали повинні бути місцями пам’яті, а не трибунами для історичної ревізії. І саме в цьому полягає найбільша складність — зберегти правду, не вдаючись до крайнощів.
Могила українських вояків в Монастирі потребує не лише фізичного відновлення, а й символічного — як доказ того, що навіть у найбільш складних історичних питаннях можливе примирення. Але воно не може ґрунтуватися на приниженні. Українська пам’ять, як і польська, заслуговує на гідність.
Інцидент у Монастирі ще раз нагадує: спільна історія — це не лише минуле, а й теперішнє. Від того, як ми з нею поводимося сьогодні, залежить, яким буде наше завтра. Час для спільних дій — не для взаємних звинувачень.
Пам’ять про УПА, українсько-польські відносини, історична справедливість, вшанування загиблих, гідність пам’яті — це не просто ключові слова. Це вектори, що визначають, якими ми є як суспільство. І кожен акт вандалізму чи нехтування стає викликом нашій спільній відповідальності.
Могила в Монастирі може стати не джерелом нового конфлікту, а символом зцілення — якщо з обох сторін вистачить волі бачити у минулому не лише розділення, а й можливість для єднання.
