Бракований мінометний постріл — це не просто бухгалтерська помилка. Якщо боєприпас випадає зі ствола й не вибухає, рішення, ухвалене в закупівельному кабінеті за кілька місяців до цього, перетворюється на проблему на передовій. Гроші вже витрачені, боєприпас уже доставлений, а в розрахунку може не бути заміни.
Саме цей зв’язок між витрачанням бюджету та боєздатністю лежить у центрі дедалі гостріших питань до української системи військових закупівель. Державні аудити, судові процеси та кримінальні провадження описують зриви постачань, дефектну продукцію, неповернені аванси й повторні контракти з проблемними компаніями.
Закриті державні перевірки за 2024–2025 роки вказують, що сукупні втрати від шахрайства, марнотратства та слабкого управління у 2024 році могли сягнути приблизно $1,2 млрд. Оскільки повний масив відповідних документів не оприлюднений, незалежно відновити структуру цієї суми неможливо.
Водночас відкриті результати державного контролю підтверджують сам масштаб проблеми. Рахункова палата України виявила значні порушення та управлінські недоліки в закупівлях озброєння — від планування й ціноутворення до авансів, контролю якості та повернення коштів від постачальників.
Аналіз «Дейком» відкритих і перевірених матеріалів показує: головна слабкість оборонних закупівель України полягає не в одному корупційному епізоді й не в одному провальному контракті. Ризик виникає там, де воєнна терміновість, секретність, слабка конкуренція та великі аванси існують без такої самої жорсткої системи відповідальності.
Водночас важливо розрізняти категорії порушень. Якщо аудитори вказують на операції на сотні мільярдів гривень, це не означає, що вся ця сума була вкрадена або безповоротно втрачена. Частина зауважень стосується процедур, управління контрактами, дотримання законодавства або неефективних рішень.
Одні випадки пов’язані з документальними порушеннями. Інші — із завищеними цінами, затримками, браком або завислими авансами. Кримінальна корупція є окремою категорією і вимагає доказів умисного привласнення коштів чи зловживання повноваженнями.
Навіть після цих застережень масштаб ризиків залишається значним. Велика частина перевірених оборонних закупівель проводилася поза звичайними конкурентними процедурами, що значною мірою пояснюється умовами повномасштабної війни та потребою приховувати реальні запити армії.
Закриті закупівлі справді можуть бути необхідними, коли публікація обсягів, характеристик або строків постачання здатна розкрити Росії критично важливу військову інформацію. Але секретність водночас прибирає частину механізмів, які за звичайних умов стримують ціну та дисциплінують постачальників.
Один із таких механізмів — конкуренція. Коли кілька кваліфікованих компаній відкрито змагаються, різниця в ціні стає видимою, а слабшу пропозицію легше відхилити. У закритій системі обов’язок довести обґрунтованість обраної ціни майже повністю лягає на самого замовника.
Друга зона ризику — великі авансові платежі. Україна перераховувала значні суми постачальникам ще до остаточного постачання зброї та техніки. Якщо контракт виконується, це допомагає прискорити виробництво. Якщо ні — бюджетні гроші можуть залишатися у контрагента місяцями або роками.
На початок 2026 року за оборонними контрактами обліковувалися сотні мільярдів гривень дебіторської заборгованості, включно з десятками мільярдів прострочених. Це не означає, що всі ці кошти будуть втрачені, але означає, що держава вже заплатила, не отримавши обіцяного результату вчасно.
Для звичайного бюджету це питання фінансової дисципліни. Для армії наслідки пряміші: кошти, що застрягли у зірваному контракті, не можна швидко спрямувати іншому виробнику, а підрозділ, який очікував зброю чи боєприпаси, залишається з незакритою потребою.
Ситуація стає ще небезпечнішою, коли попередній зрив не виключає нового замовлення. Внутрішні перевірки виявляли випадки, коли компанії отримували додаткові оборонні контракти попри історію невиконаних зобов’язань або питання до їхніх реальних виробничих можливостей.
Це ставить базове питання управління ризиками: які наслідки повинен мати провал попереднього контракту? Якщо постачальник уже не виконав зобов’язання, система має автоматично враховувати це під час наступного рішення про розподіл державних коштів.
Один із найпоказовіших прикладів пов’язаний зі 120-міліметровими мінометними боєприпасами. Міністерство оборони України ще наприкінці 2024 року офіційно підтверджувало численні випадки ненормальної роботи вітчизняних пострілів і вилучало проблемні партії з військ.
Перевірка розглядала кілька можливих причин, включно з якістю порохових зарядів, виробничими недоліками та умовами зберігання. Одночасно влада оголосила розслідування й посилення контролю на шляху боєприпасів від заводу до бойових підрозділів.
Особливо серйозним цей епізод робить те, що значну частину дефектів виявили вже після надходження боєприпасів до військ. Інакше кажучи, фронт фактично став останньою ланкою контролю якості там, де проблему мали виявити значно раніше.
Судові матеріали та результати перевірок згодом поставили питання про масштаби виробництва неякісної продукції та про наступні контракти з тим самим державним підприємством. Паралельно з’явилися кримінальні провадження щодо окремих керівників.
Але значення цієї історії виходить далеко за межі персональної відповідальності. Робоча закупівельна система має вміти відрізняти одиничний технічний збій від сталої моделі, за якої співпраця з постачальником уже створює неприйнятний ризик для армії.
Для цього потрібна повноцінна історія виконання контрактів. Кожен постачальник має мати зрозумілий профіль: чи виконав він попередні замовлення, чи були затримки, скільки продукції не пройшло приймання, чи поверталися аванси і чи застосовувалися штрафи.
Без такої системи інституційна пам’ять легко губиться між окремими закупівлями. Компанія може знову сприйматися як повноцінний претендент, хоча інша частина оборонної бюрократії вже стикалася з її зривами.
Окрема проблема — ціноутворення. Аудитори ставили питання до випадків, коли Україна обирала дорожчий ланцюг постачання, хоча для аналогічного озброєння існували пропозиції за нижчою ціною.
Один із таких епізодів стосувався ракет турецького виробництва. Різні учасники пропонували суттєво відмінні ціни на продукцію одного й того самого виробника, а контракт у підсумку пройшов через європейського посередника.
Різниця між варіантами могла збільшити загальну вартість закупівлі більш ніж на $100 млн. Однак сама по собі вища ціна посередника ще не доводить неправомірність його дій.
Ключове питання лежить на боці державного замовника: чи існувало документоване й переконливе пояснення, чому дорожчий маршрут був обраний замість прямого або дешевшого постачання?
Посередники у міжнародній торгівлі зброєю далеко не завжди зайві. Вони можуть забезпечувати експортні ліцензії, фінансування, складну логістику, доступ до дефіцитних запасів або працювати там, де виробник не хоче укладати прямий контракт із державою-покупцем.
У перші роки повномасштабної війни такі функції нерідко були життєво необхідними. Україна шукала боєприпаси радянських калібрів по всьому світу в умовах, коли склади швидко порожніли, експортні дозволи змінювалися, а окремі уряди не хотіли постачати озброєння Києву напряму.
Так виник ринок, який сильно відрізнявся від звичайних державних закупівель. Ціна могла змінюватися за кілька тижнів, товар перепродувався через кілька юрисдикцій, а найдешевша пропозиція на папері не обов’язково була тією, що реально дійшла б до України.
Але надзвичайні умови не скасовують обов’язку пояснювати вибір. Якщо держава переплачує посереднику значну суму, з документів має бути зрозуміло, яку саме додаткову цінність він забезпечив і чому альтернативний маршрут відхилили.
Ще одна повторювана проблема — фактична здатність постачальника виконати обіцянку. Аудити ставили питання до контрактів, укладених до підтвердження виробничих потужностей, експортних дозволів або реального контролю над заявленим товаром.
Обіцянка знайти боєприпаси — не те саме, що наявність цих боєприпасів. На перегрітому міжнародному ринку озброєнь одні й ті самі партії можуть з’являтися у пропозиціях кількох посередників, тоді як право на їхній експорт залишається невизначеним.
Україна неодноразово стикалася з цим у боротьбі за снаряди, ракети та інші радянські боєприпаси. Постачальники обіцяли товар, який пізніше виявлявся недоступним, заблокованим політичним рішенням або юридично неможливим для експорту.
Наслідки таких контрактів можуть розтягуватися на роки. Навіть виграний арбітраж не гарантує швидкого повернення грошей, якщо активи постачальника перебувають за кордоном, приховані, оскаржуються або недостатні для виконання рішення.
Офіційні перевірки вказували саме на цю проблему. Юридична перемога може існувати на папері, але доки гроші фактично не повернулися в оборонний бюджет, можливості армії від цього не збільшуються.
Сектор безпілотників показує інший бік тієї самої дилеми. Стрімкий розвиток українських БПЛА став однією з головних воєнних інновацій, однак швидкість технологічних змін створила серйозне навантаження на традиційні закупівельні процедури.
На ринок вийшли десятки, а згодом сотні виробників. Деякі пройшли шлях від невеликого прототипу до серійного випуску за кілька місяців. Водночас вимоги фронту постійно змінювалися разом із розвитком російської радіоелектронної боротьби.
Звичайна закупівельна бюрократія погано пристосована до такої швидкості. На момент завершення довгої процедури дрон уже може застаріти за частотами, навігацією, дальністю або здатністю працювати в умовах перешкод.
Тому Україна об’єктивно була змушена прискорювати рішення й приймати більший комерційний ризик. Але прискорена закупівля стає небезпечною, якщо постачальник після провалу отримує ще більше замовлення без доказу, що попередню проблему усунуто.
Висновок полягає не в тому, що армії слід повернутися до повільної моделі мирного часу. Воєнна система потребує іншої дисципліни: рішення мають ухвалюватися швидко, але історія виконання повинна оновлюватися ще швидше.
Надійний постачальник має отримувати можливість швидко нарощувати обсяги. Компанія, яка систематично зриває постачання, повинна так само швидко втрачати доступ до нових замовлень. Дефектний товар має автоматично запускати перевірку всіх пов’язаних контрактів.
Україна вже будує елементи такої моделі. Закупівельні структури розширюють цифрове управління договорами, перевірку постачальників, аналіз цін і претензійну роботу проти компаній, які не виконують свої зобов’язання.
Аудитори також фіксували скорочення частини простроченої заборгованості та повернення окремих переплат. Це важливо: реформа починається не з чистого аркуша, а всередині системи, яка вже кілька разів перебудовувалася під вимоги війни.
Головна складність полягає в послідовності. Контроль має сенс лише тоді, коли результати однієї перевірки впливають на наступну закупівлю. Аудит, який фіксує провал, але не змінює подальшу контрактну поведінку, перетворюється лише на архівування проблеми.
Те саме стосується кримінальних справ. Розслідування може встановити відповідальність конкретної людини, але саме по собі не виправляє процедуру, яка дозволила сумнівному контракту з’явитися.
Тому ефективна система має одночасно використовувати кілька рівнів відповідальності: кримінальне переслідування за умисне розкрадання, повернення грошей за зірваними договорами, адміністративні наслідки за погане виконання та правила, що запобігають повторенню помилки.
Україна має й складну проблему балансу між прозорістю та військовою таємницею. Повна публікація контрактів може розкрити Росії дані про запаси, потреби, обсяги виробництва і потенційні майбутні операції.
Але абсолютна секретність також створює ризик. Завдання полягає в тому, щоб побудувати контроль, здатний працювати всередині закритого контуру й водночас давати суспільству достатньо інформації, аби було видно: порушення виявляються, а наслідки справді настають.
Рахункова палата, парламентський контроль, антикорупційні органи та спеціалізовані закупівельні структури мають доповнювати одна одну. Жодна інституція не здатна самостійно закрити весь цикл.
Значення цієї проблеми зростає разом із розширенням українського оборонного виробництва. Україна вже не лише імпортує іноземну зброю. Вона стала великим виробником дронів, боєприпасів, ракетних систем, засобів радіоелектронної боротьби та іншої військової техніки.
Це дає величезні стратегічні переваги. Внутрішнє виробництво скорочує логістику, дозволяє швидше модернізувати вироби та зменшує залежність від політичних рішень іноземних держав.
Але водночас закупівлі починають формувати структуру цілої галузі. Державні контракти визначають, які компанії зростатимуть, які технології отримають капітал і які виробники стануть домінуючими.
Погане закупівельне рішення тому здатне спотворити не один контракт. Воно може роками підтримувати неефективне підприємство, послаблювати конкуренцію і спрямовувати виробничі ресурси туди, де вирішальним стає доступ до бюрократії, а не результат на фронті.
Саме тому питання повторних контрактів особливо складне. В умовах війни держава може просто не мати десятків альтернативних виробників. Іноді існує лише один завод, здатний випускати конкретний калібр або компонент.
У такій ситуації просте внесення проблемного підприємства до чорного списку може бути неможливим — армії все одно потрібна його продукція. Тоді завдання змінюється: зберегти випуск, але замінити управління, посилити технічний контроль або повністю перебудувати контракт.
Особливо це характерно для підприємств, які Україна успадкувала від радянського оборонно-промислового комплексу. Деякі з них мають унікальні потужності та компетенції, але одночасно десятиліття управлінських проблем і зношене обладнання.
Перебудувати таку промислову базу за один воєнний рік неможливо. Але саме війна робить погане управління ще дорожчим.
Іноземні контрагенти додають ще один рівень складності. Україна закуповує зброю через компанії в Європі, Північній Америці, на Близькому Сході та в інших регіонах, а отже спірні договори можуть одночасно потрапляти в кілька правових систем.
Повернути аванс від внутрішнього постачальника складно. Повернути його від іноземної компанії може означати міжнародний арбітраж, визнання рішення іншим судом і пошук активів, які реально можна стягнути.
Тому найефективніший захист часто лежить ще до моменту переказу грошей. Перевірка компанії, банківські гарантії, поетапні платежі й документальне підтвердження наявності товару можуть запобігти поганій угоді краще, ніж кілька років судової боротьби після неї.
Партнери України також мають прямий інтерес до реформи цієї системи. Європейська військова допомога дедалі частіше полягає не лише в передачі готового озброєння зі складів, а й у фінансуванні українського виробництва та спільних закупівельних програм.
Чим більше ця модель розширюється, тим сильніше довіра до закупівельної системи стає частиною самої архітектури міжнародної підтримки.
Водночас проблеми окремих українських державних контрактів не можна автоматично поширювати на всю західну військову допомогу. Американські та європейські програми працюють через різні канали, власні процедури обліку й окремі механізми контролю.
Політичний ефект, однак, існує. Кожен великий зірваний контракт або гучна переплата стає аргументом для закордонних політиків, які хочуть скоротити допомогу або посилити умови її надання.
Для Києва доброчесність оборонних закупівель тому вже не лише внутрішня адміністративна тема. Вона прямо впливає на переконливість запитів про багаторічне фінансування та постачання озброєння.
Є й ширший стратегічний аспект. Росія має значно більше населення та промислову базу. Україна не може дозволити собі конкурувати з нею, втрачаючи порівнянні обсяги грошей або ресурсів через управлінські помилки.
Однією з головних українських переваг була адаптивність: швидке впровадження дронів, оперативна модернізація озброєнь і здатність отримувати максимальний ефект з обмеженого ресурсу.
Провали закупівель працюють прямо проти цієї переваги. Кожен необов’язковий посередницький відсоток, недоставлений безпілотник або бракований мінометний постріл зменшує реальну бойову цінність оборонного бюджету.
Тому успіх реформи слід вимірювати не кількістю нових нормативів і розслідувань. Головний показник — чи зростає частка державних витрат, яка перетворюється на справне озброєння, поставлене в обіцяний строк і за обґрунтованою ціною.
Бракована міна, переплачена ракета та неповернений аванс здаються різними скандалами. Насправді всі вони ставлять державі одне питання: чому саме цьому постачальнику довірили гроші і що відбулося після того, як цю довіру було порушено?
Україна вже довела, що здатна перебудовувати військові інституції під надзвичайним тиском. Тепер таку саму перевірку проходить система закупівель.
Мета не може полягати в повному усуненні кожного невдалого контракту — на деформованому війною світовому ринку озброєнь це нереалістично. Завдання в іншому: помилка повинна мати наслідки, інформація про неї має поширюватися системою, а однакові сигнали ризику не повинні знову приводити до однакового результату.
Для країни, що веде війну за власне існування, реформа оборонних закупівель — це вже не питання адміністративної акуратності.
Це питання боєздатності: яка частина кожної оборонної гривні зрештою перетворюється на надійну зброю, доставлену вчасно і передану тим підрозділам, яким вона справді потрібна.
