Новий конфлікт між Лондоном та Єрусалимом почався не через символічну дипломатичну заяву. 8 вересня британський уряд оголосив, що заборонить імпорт товарів з ізраїльських поселень на окупованому Західному березі та створить окремий санкційний механізм проти компаній і людей, які допомагають їх розширювати.
Британська відповідь виходить за межі звичайного маркування товарів. Лондон планує обмежувати діяльність у сферах будівництва, інфраструктури, фінансування та нерухомості, пов’язаних із поселеннями, а також заборонити у Великій Британії рекламу продажу нерухомості на таких територіях.
Основна частина нового режиму має запрацювати протягом шести-дев’яти місяців. Водночас уряд уже оголосив негайні санкції проти нової групи радикальних поселенців і пообіцяв відмовляти у ліцензіях на експорт товарів, які можуть матеріально сприяти збереженню окупації.
Ізраїль відповів практично відразу. Міністр закордонних справ Гідеон Саар оголосив про закриття британського консульства у Східному Єрусалимі, припинення участі британських представників у координаційних структурах щодо Гази, зупинку британської підготовки палестинських сил безпеки та заборони на в’їзд для низки громадян Великої Британії.
Аналіз «Дейком» показує: така різкість пояснюється не лише змістом санкцій. Британія перейшла від дипломатичного засудження поселень до спроби відокремити їх від Ізраїлю економічно й юридично, а Нетаньягу входить у виборчу кампанію, де демонстративна непоступливість зовнішньому тиску може бути політично вигіднішою за компроміс.
Для ізраїльського уряду особливо чутливим стало те, як Лондон пояснив своє рішення. Британська влада вперше офіційно заявила, що вважає ізраїльську окупацію палестинських територій незаконною, і пов’язала цей висновок із розширенням поселень та прагненням закріпити довгостроковий контроль над територією.
Ще гострішою стала британська характеристика насильства на Західному березі. Міністр закордонних справ Ед Мілібенд заявив у парламенті, що британський уряд погоджується з визначенням дій радикальних поселенців у частині палестинських районів як «етнічної чистки». Це позиція Лондона, а не остаточний судовий вердикт міжнародного трибуналу.
Мілібенд послався на дані про виселення з 2023 року понад 4 тисяч палестинців із 65 громад унаслідок насильства поселенців і дій державних структур. Він також навів дані ООН про середній рівень у шість нападів поселенців на палестинців на день у 2026 році, назвавши його рекордним.
Ізраїль категорично відкинув таку картину. Саар звинуватив британського міністра в поширенні неправди, однобічному ставленні до конфлікту та спробі втручатися у вибори. Уряд наполягає, що міжнародний тиск не змусить його відмовитися від єврейських поселень на територіях, які ізраїльські праві вважають частиною історичної батьківщини.
Юридичний міжнародний контекст, однак, для Ізраїлю залишається дедалі складнішим. У консультативному висновку 2024 року Міжнародний суд ООН підтвердив, що поселення на Західному березі та у Східному Єрусалимі створені й підтримуються з порушенням міжнародного права.
Суд також дійшов висновку, що політика постійного розширення контролю, поселень та застосування ізраїльського законодавства на частині окупованої території створює незворотні факти на місцевості й має ознаки анексії значних районів. Ізраїль відкидає висновок про незаконність своєї присутності.
Нинішня суперечка особливо загострилася через проєкт E1 між Східним Єрусалимом і поселенням Маале-Адумім. У серпні Ізраїль опублікував тендери на будівництво понад 1 200 житлових одиниць у районі, який європейські держави десятиліттями вважають критичним для територіальної цілісності майбутньої Палестини.
Лондон, Париж, Берлін та низка інших столиць попереджають, що забудова E1 може розірвати географічний зв’язок між Східним Єрусалимом і центральними районами Західного берега. Для прихильників двох держав це означає ризик, що палестинська територія стане настільки фрагментованою, що політична держава існуватиме лише формально.
Саме тут санкції набувають більшого значення, ніж їхній безпосередній торговельний обсяг. Британія не запроваджує загальний економічний бойкот Ізраїлю. Навпаки, уряд підкреслює, що хоче продовжувати торгівлю з Ізраїлем у межах його міжнародно визнаних кордонів і не підтримує кампанію BDS.
Ідея полягає в іншому: провести юридичну та економічну межу між самим Ізраїлем і поселеннями на окупованій території. Якщо цей принцип почнуть системно застосовувати великі європейські економіки, поселення можуть зіткнутися не стільки з одним ембарго, скільки з поступовим ускладненням фінансування, страхування, торгівлі й інвестицій.
Британія діє вже не сама. 8 вересня дванадцять країн — серед них Франція, Канада, Іспанія, Норвегія, Данія та Швеція — заявили про готовність запроваджувати національні або підтримувати європейські торговельні обмеження щодо товарів із поселень.
Саме колективний характер кроку може пояснювати частину нервовості в Єрусалимі. Дипломатичну заяву однієї столиці можна пережити. Значно складніше ігнорувати ситуацію, коли економічне розмежування між Ізраїлем і поселеннями поступово стає політикою групи його традиційних західних партнерів.
Але відповідь Нетаньягу має ще один вимір — внутрішній. Парламентські вибори в Ізраїлі призначені на 27 жовтня. Прем’єр входить у них після тривалих воєн, суперечок щодо відповідальності за провал 7 жовтня 2023 року та конфліктів усередині власного правого табору.
Свіжі опитування не показують гарантованої більшості жодному блоку. В окремих дослідженнях союзники Нетаньягу отримують трохи більше або менше п’ятдесяти місць, але до необхідних 61 мандата не дотягують. Результат значною мірою залежить від малих партій і майбутніх коаліцій.
Головна проблема Нетаньягу полягає не лише в опозиції. Правий електорат розділений між «Лікудом», партіями Ітамара Бен-Гвіра, Бецалеля Смотрича та іншими силами. Якщо невеликі списки не подолають бар’єр у 3,25%, десятки тисяч правих голосів можуть фактично зникнути під час розподілу мандатів.
Тому Нетаньягу намагається одночасно повернути помірніших виборців і не дозволити радикальним союзникам обійти себе справа. Це робить будь-який зовнішній тиск на поселення особливо вибуховим: м’яка відповідь дала б Бен-Гвіру чи Смотричу можливість звинуватити прем’єра у слабкості.
Конкуренція вже стала публічною. Бен-Гвір закликав закрити британське консульство, але Саар зробив це раніше, ніж пропозиція встигла перетворитися на окрему кампанію. Смотрич пішов ще далі й закликав вислати британського посла. Так зовнішньополітична суперечка перетворилася на внутрішній конкурс жорсткості.
Для Нетаньягу це знайома політична територія. Його кампанії багато років будуються на образі лідера, здатного протистояти міжнародному тиску й захищати Ізраїль у середовищі, яке він описує як ворожіше, ніж готові визнати його опоненти. Нові санкції дають можливість знову використати цю рамку.
Політичний аргумент простий: якщо західні уряди посилюють тиск саме перед ізраїльськими виборами, виборцям пропонується не змінювати керівництво під зовнішнім примусом. Критика з Лондона в такій конструкції перестає бути проблемою уряду і стає підтвердженням того, що уряду потрібен сильний мандат.
Водночас було б помилкою пояснювати ізраїльську реакцію лише особистими інтересами Нетаньягу. Після нападу ХАМАС 7 жовтня ізраїльське суспільство різко змістилося в питаннях безпеки, а скепсис щодо створення палестинської держави поширений значно ширше за межі нинішньої коаліції.
Навіть частина політичних суперників Нетаньягу не підтримує швидкого повернення до класичної моделі двох держав. Тому британське припущення, що економічний тиск автоматично посилить ізраїльських прихильників територіального компромісу, може виявитися надто оптимістичним.
Є й протилежний ризик: санкції можуть зміцнити саме тих політиків, проти політики яких вони спрямовані. Якщо значна частина ізраїльтян сприйме британський крок як покарання держави під час регіональної війни, Нетаньягу отримає зручний аргумент про зовнішнє втручання та подвійні стандарти.
Критики рішення в Ізраїлі також наголошують на його однобічності. Вони вказують, що британські заяви значно детальніше описують насильство поселенців і політику ізраїльського уряду, ніж напади палестинців, проблеми Палестинської адміністрації чи відповідальність палестинських політичних структур за зрив попередніх мирних процесів.
Лондон відповідає, що не відмовляється від вимог до палестинської сторони. У своїй заяві британський уряд закликав Палестинську адміністрацію прискорити реформи, повторив вимогу роззброєння ХАМАС і підкреслив право Ізраїлю на безпеку. Але центральною метою нового пакета названо саме збереження можливості двох держав.
Важливо й те, що Лондон не припиняє співпрацю з Ізраїлем у всіх сферах. Британський уряд окремо наголосив на спільних безпекових інтересах, зокрема щодо Ірану, і заявив про бажання зберігати нормальну торгівлю з Ізраїлем у його міжнародно визнаних межах.
Ізраїльська відповідь, однак, зачіпає канали, які безпосередньо до торгівлі поселень не належать. Британське консульство у Східному Єрусалимі традиційно працює з палестинськими питаннями, а британські фахівці брали участь у підготовці палестинських сил безпеки та координації допомоги Газі.
Через це дипломатична відплата може мати парадоксальний результат. Уряд Ізраїлю карає Велику Британію за політику, покликану підтримати палестинське самоврядування, одночасно обмежуючи британську участь у структурах, які повинні зміцнювати саме ті палестинські інституції, що могли б стати альтернативою радикальним угрупованням.
Європейська сторона теж ризикує втратити важелі впливу. Якщо Лондон переходить від попереджень до санкцій, а Єрусалим у відповідь скорочує дипломатичні контакти, кожен наступний крок стає складніше використати як предмет переговорів. Покарання може бути морально послідовним, але дипломатично воно не обов’язково створює шлях до зміни політики.
Цю проблему частково визнає й конструкція британського пакета. Найбільші торговельні обмеження запрацюють лише через шість-дев’ять місяців. Отже, Лондон залишив час, протягом якого ізраїльська політика — або після виборів сам уряд — може змінитися до повного введення нового режиму.
Проте британська заява не містить простої формули, за якою санкції автоматично скасовуються після зміни коаліції. Лондон говорить про оцінку дій уряду Ізраїлю. Це означає, що питання буде не в прізвищі прем’єра, а в тому, чи припиниться розширення поселень і примусове витіснення палестинських громад.
Для самого Нетаньягу найближчі сім тижнів мають іншу логіку. Йому потрібно не переконати Лондон, а зібрати 61 голос у майбутньому Кнесеті. У такій системі стримана дипломатична відповідь може бути раціональною для держави, але політично небезпечною для лідера, який залежить від мобілізації правого табору.
Саме тому британські санкції потрапили в Ізраїль у момент, коли зовнішня й внутрішня політика майже неможливо відокремити. Закриття консульства водночас є дипломатичним покаранням, ідеологічною заявою про Західний берег і виборчим сигналом виборцеві, який вимагає не поступатися іноземному тиску.
Для правих партій ставка ще вища. Питання поселень пов’язане не тільки з безпекою, а й із світоглядом щодо майбутнього всієї території між Йорданом і Середземним морем. Якщо міжнародні санкції зможуть реально стримувати будівництво, вони торкатимуться вже не периферійної політики, а одного з фундаментальних проєктів ізраїльських націоналістів.
Для прихильників двох держав ситуація виглядає дзеркально. Вони вважають, що без зовнішньої ціни розширення поселень триватиме доти, доки створення життєздатної Палестини стане фізично неможливим. Тому торговельні обмеження для них — не покарання Ізраїлю, а спроба зберегти політичний варіант до того, як його знищить географія.
Саме ця різниця пояснює глибину конфлікту. Лондон говорить про те, як не допустити незворотного переходу до однієї держави на всій території. Нинішня ізраїльська коаліція дедалі відкритіше говорить про те, що палестинської держави на Західному березі не повинно виникнути під зовнішнім тиском.
У результаті суперечка про товари з поселень перетворилася на значно більшу дискусію: чи можуть союзники Ізраїлю використовувати економічну силу, щоб впливати на його територіальну політику, і чи здатний ізраїльський уряд відповідати так жорстко, щоб зробити такий тиск політично надто дорогим.
Вибори 27 жовтня дадуть першу відповідь на другу частину цього питання. Якщо конфлікт із Британією допоможе Нетаньягу мобілізувати правий електорат, санкції можуть ненавмисно зміцнити уряд, політику якого мали стримати. Якщо ні, наступному кабінету доведеться вирішувати, чи варто відновлювати зруйновані дипломатичні канали.
Перша частина питання залишиться незалежно від результату виборів. Дванадцять західних держав уже дали зрозуміти, що розширення поселень може дедалі частіше мати не лише дипломатичну, а й економічну ціну. Це потенційно змінює модель відносин Ізраїлю з частиною його найближчих партнерів.
Тому лють ізраїльського уряду варто читати одразу на двох рівнях. Для Нетаньягу це шанс показати виборцям, що лише його табір здатний протистояти міжнародному тиску. Для держави — сигнал, що суперечка про Західний берег переходить із декларацій і резолюцій у сферу реальних економічних обмежень.
І якщо за Британією підуть інші великі економіки, головне питання полягатиме вже не в тому, хто виграв чергову дипломатичну сварку. Воно буде значно фундаментальнішим: чи може зовнішній економічний тиск ще змінити факти на Західному березі — або політична й фізична реальність там уже стала сильнішою за дипломатію.
