У майстерні неподалік фронту на Харківщині чотириколісні машини, які військові називають «Гієнами», готують не до демонстрації. Вони можуть повезти вибухівку до російських позицій, атакувати укриття або зупиняти штурм там, де поява живого солдата означала б значно вищий ризик.
Такі машини дедалі частіше з’являються поруч із повітряними дронами, які вже змінили український фронт. Але наземні роботизовані комплекси України вирішують інше завдання: вони мають забрати у людини найбільш небезпечну фізичну роботу — доставку вантажів, евакуацію, мінування, вогневу підтримку й частину штурмових дій.
Ця логіка народилася не з футуристичного захоплення роботами, а з дуже конкретної проблеми. Україна веде затяжну війну проти противника з більшим мобілізаційним ресурсом, а поле бою стало майже прозорим через розвіддрони, FPV, тепловізори й постійне спостереження за маршрутами постачання.
За таких умов навіть підвезти кілька ящиків боєприпасів до позиції може бути окремою бойовою операцією. Машина, яку можна втратити без людської жертви, поступово стає не екзотичним доповненням до підрозділу, а способом зберегти піхотинця для тієї роботи, яку поки не можна передати техніці.
Аналіз «Дейком» показує: справжня революція наземних роботів полягає не в появі кулемета на дистанційній платформі. Вона починається тоді, коли командир може планувати операцію, виходячи не з питання «скільки людей ми втратимо на цьому маршруті», а з питання «яку частину ризику можна віддати машинам».
Масштаб уже перестав бути експериментальним. Із січня до початку червня українські наземні комплекси виконали понад 50 тисяч логістичних та евакуаційних місій. Лише у травні їх було понад 14 тисяч, тоді як у січні — понад 7,5 тисячі.
Розширюється й кількість частин, які реально використовують таку техніку. У листопаді 2025 року наземні роботи застосовували 67 підрозділів, а вже у березні 2026-го — 167. Міністерство оборони прямо ставить завдання максимально перевести фронтову логістику на безпілотні наземні рішення.
У цьому сенсі роботизація починається не з штурмової машини з кулеметом, а з найменш видовищної роботи. Робот везе воду, батареї, їжу й боєкомплект, забирає пораненого або загиблого. Кожна така поїздка означає, що кільком військовим не доводиться виходити на маршрут під спостереженням російських дронів.
Держава вже намагається перевести цей процес із кустарної фронтової інженерії в серійне постачання. Станом на липень було законтрактовано понад 22 тисячі наземних роботизованих комплексів на 2026 рік — майже вдвічі більше, ніж за весь попередній рік. Усі законтрактовані платформи вироблені в Україні.
Переважна більшість цих машин поки логістичні. Далі йдуть інженерні комплекси, і лише після них — бойові. Це важлива пропорція: найбільша практична цінність роботів сьогодні не в тому, щоб самостійно замінити піхотний взвод у бою, а в тому, щоб звільнити людей від сотень небезпечних допоміжних завдань.
Разом із кількістю швидко зростає й різноманітність. За перші місяці 2026 року Міноборони допустило до експлуатації близько пів сотні нових моделей наземних роботів, майже стільки ж, скільки було кодифіковано за весь 2025-й. Частина платформ універсальна й змінює функцію залежно від установленого модуля.
Одна машина може бути транспортом, евакуаційною платформою або носієм бойового модуля. Інша — ставити чи знімати міни. Важчі комплекси здатні перевозити сотні кілограмів вантажу, нести засоби радіоелектронної боротьби, розвідки або дистанційно кероване озброєння.
Український Bizon-L, наприклад, здатний перевозити до 300 кг і має кілька каналів зв’язку, серед яких LTE, Wi-Fi та Starlink. Така надмірність каналів потрібна не заради зручності: на фронті противник постійно намагається заглушити або перехопити керування безпілотними системами.
Бойові платформи теж виходять із стадії одиничних прототипів. У серпні українські підрозділи вже випробовували дешевші наземні комплекси з роботизованими турелями під звичайні автомати Калашникова. Ідея полягає в тому, щоб масштабувати не найдорожчий робот, а просту систему, яку можна виробляти тисячами.
Ще раніше на озброєння допустили комплекс «Лють» із 7,62-мм кулеметом. Він призначений для спостереження та вогневої підтримки, має електричний двигун і керується оператором із захищеної позиції. Це принципова деталь: сьогодні мова переважно йде про дистанційну роботизацію, а не про автономне рішення машини стріляти.
Саме тому популярний образ «роботів-вбивць» спрощує те, що відбувається на фронті. Наземний комплекс може нести кулемет або вибухівку, але людина залишається в контурі управління. Автоматизуються пересування, стабілізація, навігація й частина аналізу, однак це ще не армія автономних машин, які самі обирають ворога.
Одним із підрозділів, які найагресивніше експериментують із такими системами, став NC13 Третього армійського корпусу. Його оператори використовують наземні платформи практично щодня: від підриву логістичних маршрутів до придушення російської піхоти вогнем у координації з FPV-дронами.
В одному з епізодів робот протягнув причепом вибухівку на міст, яким користувалася російська логістика, після чого заряд підірвали. В іншому наземна машина з кулеметом стримувала штурмову групу, тоді як зверху її атакували повітряні дрони. Саме така взаємодія поступово формує нову тактику.
Є й епізоди, які ще кілька років тому звучали б як воєнна фантастика: військові NC13 повідомляють про російських солдатів, які здавалися наземним роботам. Це поки не масове явище, але воно показує, наскільки змінився сам образ присутності на полі бою: противник може капітулювати машині, оператор якої перебуває далеко.
Командувач Третього армійського корпусу Андрій Білецький називає поступову заміну піхоти наземними роботами наступною революцією війни. Усередині корпусу поставлено амбітну мету: до кінця року спробувати замістити машинами приблизно третину людей на передньому краї там, де характер завдань це дозволяє.
Це не означає скорочення піхоти на третину одним наказом. Йдеться про функції. Якщо робот доставляє боєприпаси, евакуює пораненого, чергує з бойовим модулем або підвозить міну, солдата можна використати там, де людська присутність справді необхідна — у контролі місцевості, ухваленні рішень і складному бою.
За оцінкою Білецького, під постійною загрозою повітряних дронів класична піхота вже виконує лише малу частину того набору робіт, який виконувала раніше. Багато функцій розійшлися між безпілотниками, дистанційними засобами спостереження, артилерією та іншими технологічними компонентами.
Це відповідає ширшій трансформації української армії. На початку 2026 року президент Володимир Зеленський заявляв, що понад 80% уражених російських цілей уже припадають на дрони. Тобто роботизація суші відбувається після того, як безпілотна революція фактично змінила баланс засобів у повітрі над фронтом.
Україна також створила окремі Сили безпілотних систем, що поєднують повітряні, морські та наземні платформи. Логіка тут виходить за межі одного типу техніки: розвіддрон знаходить ціль, наземний робот виконує фізичну роботу, ударний БпЛА атакує, а цифрові системи зводять усе в один контур управління.
Саме спільна робота платформ може бути важливішою за характеристики окремого робота. Повільний UGV легко помітити й уразити, якщо він діє сам. Але коли маршрут контролюють розвідувальні дрони, противника притискають FPV, а наземна машина підвозить боєприпаси чи вогневий модуль, ефект стає системним.
Така модель особливо важлива для України через дефіцит особового складу. Росія може дозволити собі постійно тиснути малими піхотними групами й шукати слабкі місця на дуже довгій лінії фронту. Україна намагається компенсувати чисельну асиметрію дешевшими машинами, сенсорами та дистанційною присутністю.
Проте наземні роботи залишаються значно складнішими за повітряні. Дрон може перелетіти траншею, вирву, повалене дерево або мінне поле. Колісний чи гусеничний апарат має фізично пройти через кожну перешкоду, і невелика яма, дріт, багнюка або зруйнований міст можуть зупинити всю місію.
Зв’язок створює інший бар’єр. Наземна платформа працює низько над землею, де радіогоризонт гірший, а бетон, посадки й рельєф швидко екранують сигнал. Повторювачі та різні канали зв’язку допомагають, але російська РЕБ постійно змушує розробників змінювати протоколи й способи управління.
Є й завдання, які робот поки не може виконати так, як навчена штурмова група. Він не зачистить складну систему підвалів, не прочитає поведінку людини за кілька метрів і не зорієнтується у хаотичній траншеї так гнучко, як піхотинець. Самі оператори називають ці обмеження однією з головних меж нинішнього покоління UGV.
Ще одна проблема — кількість. Повітряні FPV вже стали витратним боєприпасом, який може застосовуватися масово. Наземні роботи дорожчі, механічно складніші й поки виробляються у значно менших масштабах, тому командир не може просто відправити десятки машин у кожен штурм і списати втрати.
Саме тому найближча революція, ймовірно, буде не схожа на колони механічної піхоти з фантастичних фільмів. Спочатку роботи забиратимуть дедалі більше рутини: десятки тисяч рейсів, евакуацій, підвозів, мінувань і чергувань, які раніше вимагали постійної присутності людей у зоні ураження.
Але накопичення таких невеликих змін поступово перебудовує саму тактику. Якщо командир знає, що перший контакт із небезпечною ділянкою може здійснити машина, він може дозволити собі операцію, яку раніше відкинув би через прогнозовані людські втрати.
Білецький формулює це як повернення командиру простору для творчості: війна залишається мистецтвом ухвалення рішень, але технологія повинна зменшувати необхідність платити людьми за кожну спробу. У цьому сенсі роботизація стає не тільки технічним, а й командним питанням.
Ця ідея збігається зі зміною верхівки ЗСУ. У липні головнокомандувачем став Михайло Драпатий, який замінив Олександра Сирського. Влада пояснювала перестановку необхідністю модернізувати систему управління, прискорити технологічні зміни й ставитися до збереження військових як до одного з базових критеріїв ефективності.
Сам Білецький у серпні отримав значно більшу роль в обороні Донеччини, де російські війська тиснуть у напрямку ключових міст українського «фортечного поясу». Це означає, що його підхід до безпілотних систем тепер перевірятиметься не лише в межах окремого корпусу, а на одному з найважчих театрів війни.
Для західних армій український досвід створює незручне питання. Багато держав роками вкладали мільярди у дуже дорогі платформи, але війна показала цінність дешевих систем, які можна швидко модифікувати й втрачати без стратегічної катастрофи. Білецький вважає, що Захід значною мірою запізнився вже на попередню дронову революцію.
Наступна конкуренція може бути не за один «найкращий» бойовий робот, а за здатність виробляти тисячі простих платформ, швидко змінювати модулі, підтримувати зв’язок під РЕБ і зводити наземні, повітряні та цифрові системи в одну мережу. Саме швидкість адаптації стає характеристикою армії так само, як кількість танків.
Україна вже створює для цього промислову основу. У 2026 році темпи контрактування наземних роботів вимірюються десятками тисяч одиниць, а військові частини можуть самостійно замовляти потрібні системи через цифрові оборонні платформи. Це скорочує дистанцію між фронтовим запитом і виробником.
Проте головною одиницею вимірювання цієї технології зрештою буде не кількість закуплених машин. Нею стане кількість завдань, під час яких солдатові більше не потрібно було виходити під FPV, нести ящик через прострілювану посадку або повертатися за пораненим маршрутом, який противник уже взяв під спостереження.
Наземні роботизовані комплекси України поки не можуть замінити піхоту — і військові цього не приховують. Але вони вже починають змінювати саме значення слова «піхота», залишаючи людині дедалі менше механічної роботи й дедалі більше того, що машина поки не вміє: розуміти ситуацію, ризикувати свідомо й ухвалювати рішення.
Якщо ця модель масштабуватиметься, наступна фаза війни виглядатиме не як фронт без людей, а як фронт, де люди дедалі рідше першими входять у найнебезпечніше місце.
І для України, яка не може дозволити собі витрачати солдатів так, як це робить Росія, саме це може стати найважливішою характеристикою бойового робота: не те, скільки він здатний знищити, а кого з українських військових він дозволить не відправляти під вогонь.
