Росія може не поспішати з прямим нападом на країни НАТО, адже для Кремля вже зараз існує інший спосіб тиску на Європу — створення постійного відчуття небезпеки. Диверсії, інформаційні вкидання, погрози та демонстративні військові сценарії поступово формують серед західного суспільства думку про те, що масштабна війна може стати реальністю. Саме таку стратегію описує журналіст Ендрю Ривкін у колонці для The Atlantic.
На думку автора, останні місяці показали важливу зміну у характері протистояння між Росією та Заходом. Москва дедалі частіше діє не лише на полі бою в Україні, а й намагається переносити психологічну напругу далеко за межі української території. Європа стає простором, де випробовуються нові способи тиску, а головною мішенню дедалі частіше виступає не конкретний військовий об'єкт, а відчуття безпеки мільйонів людей.
За даними американської розвідки, Росія потенційно може бути готовою до атаки на НАТО в період від цієї осені до 2029 року. Однак у The Atlantic наголошують: зовсім не обов'язково, що Москва обере саме класичний сценарій із відкритим вторгненням. Значно дешевшою та менш ризикованою альтернативою для неї може залишатися тривала гібридна кампанія.
Її логіка проста: якщо змусити європейські країни постійно думати про можливу війну, це вже саме по собі створює політичний ефект. Люди починають вимагати від урядів обережності, бізнес переглядає плани, суспільство сперечається щодо подальшої допомоги Україні, а політики опиняються під тиском страху перед можливою ескалацією.
Особливо показовим є те, що посилення диверсійної активності відбувається на тлі складної для Росії ситуації в Україні. Автор The Atlantic зазначає, що російське просування на фронті не принесло очікуваного результату, тоді як українські далекобійні безпілотники дедалі активніше завдають ударів по об'єктах у російському тилу. У такій ситуації Кремль має додатковий стимул демонструвати, що війна нібито може вийти далеко за межі України.
Європейські країни для Москви мають особливе значення ще й через їхню роль у підтримці України. Саме європейські держави залишаються одним із головних джерел фінансової допомоги Києву. Крім того, український оборонно-промисловий сектор поступово розширює присутність у країнах Заходу. Виробничі проєкти, пов'язані з Україною, розвиваються, зокрема, у Німеччині, Великій Британії, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Франції, Румунії та Іспанії.
Для Кремля це може бути аргументом для розширення тиску на європейську інфраструктуру. Російські спецслужби, як зазначає автор, мають можливості проводити операції на території європейських держав. Водночас їхня мета може полягати зовсім не у фізичному знищенні великої кількості об'єктів. Іноді достатньо самого факту інциденту, щоб викликати паніку, породити чутки та змусити суспільство вимагати від влади змінити політику.
Захід уже моделює різні сценарії потенційної військової ескалації. Серед них називають можливе обмежене вторгнення в країни Балтії, створення небезпечної зони із застосуванням безпілотників та спробу блокувати Балтійське море. Проте наразі немає ознак того, що Росія публічно готова негайно перейти до такого сценарію.
Саме тому гібридний тиск залишається для Москви особливо привабливим. Він дозволяє діяти нижче порога повномасштабної війни, ускладнюючи для НАТО вибір відповіді. Якщо немає відкритого нападу, союзникам складніше визначити момент, коли потрібно застосовувати жорсткіші заходи. А кожен окремий інцидент можна представляти як випадковість, злочин окремих людей або подію, яку важко безпосередньо пов'язати з державним рішенням.
Водночас ця стратегія поки не принесла Росії головного результату. Попри спроби залякати Європу, потік зброї, фінансів і розвідувальної інформації до України не припинився. Навпаки, західні країни поступово нарощують оборонні можливості та дедалі серйозніше сприймають загрозу з боку Москви.
Тоді виникає питання: навіщо Кремлю продовжувати кампанію, яка не дає бажаного практичного результату? Відповідь може бути саме у психологічному ефекті. Москва здатна розраховувати не на одномоментний успіх, а на накопичення страху. Кожна нова диверсія, кожна погроза та кожен витік про можливу ескалацію додають ще один елемент до картини майбутньої війни.
У підсумку формується небезпечна політична конструкція: Росія спочатку переконує західне суспільство в тому, що велика війна нібито неминуча, а потім може спробувати використати страх перед нею як інструмент для отримання поступок. Саме це, на думку автора The Atlantic, може бути однією з ключових цілей нинішньої кампанії.
Тобто Кремль може прагнути не лише підготувати власні військові можливості, а й підготувати психологічний ґрунт на Заході. Якщо люди звикають до думки про можливу війну, сама загроза поступово перестає здаватися немислимою. І тоді будь-яка вимога Москви, навіть озвучена під приводом «збереження миру», може подаватися як менша ціна порівняно з перспективою великого конфлікту.
Саме тут і полягає головна небезпека. Гібридна війна не завжди потребує вибухів і танків. Іноді її найпотужнішою зброєю стає страх — особливо тоді, коли суспільство починає приймати чужий сценарій майбутнього як неминучий. Для Європи це означає необхідність не лише захищати критичну інфраструктуру та посилювати розвідку, а й не дозволяти залякуванню визначати політичні рішення.
