Ще недавно у Вашингтоні звучали заяви, які могли створити враження: дипломатичне вікно для завершення війни в Україні нарешті відкрилося. Дональд Трамп публічно говорив, що Володимир Путін нібито готовий домовлятися, а американські представники проводили зустрічі з українською стороною та шукали формулу, яка могла б посадити Київ і Москву за один стіл.
Однак події останніх днів змусили поглянути на ці перспективи значно тверезіше. Замість очевидного руху до припинення вогню світ знову побачив військові удари, небезпечні інциденти за межами України та жорсткі заяви Кремля. Саме ця суперечність, на думку CNN, ставить під великий знак питання ефективність нової дипломатичної кампанії адміністрації Трампа.
Одним із показових епізодів стало порушення повітряного простору Молдови російським розвідувальним безпілотником. Інцидент набув особливого резонансу через те, що через нього було затримано виліт літака із Володимиром Зеленським, який прямував до Норвегії.
Безпосередньої загрози українському президенту не виникло, однак сама ситуація продемонструвала, наскільки далеко можуть поширюватися наслідки війни. Представник Молдови у США Владислав Кульмінський припустив, що поява російського апарата в молдовському небі могла бути невипадковою.
Ще тривожнішим сигналом стало те, що після короткої паузи Росія знову завдала масованого удару по Україні. Ракети та безпілотники повернулися до українського неба після триденного затишшя, а нова атака забрала життя п'ятьох людей.
Це сталося після візиту до Києва американських представників Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера. Вони приїхали в Україну після переговорів у Москві, що саме по собі сприймалося як важливий дипломатичний сигнал. Українська влада позитивно оцінила контакт із представниками Вашингтона, проте практичні події не продемонстрували негайного зниження напруженості.
Саме тут виникає головна проблема американської стратегії. Вашингтон намагається знайти компроміс, який дозволив би зупинити кровопролиття. Але компроміс можливий лише тоді, коли обидві сторони готові поступатися. Наразі ж позиції Києва і Москви залишаються надзвичайно далекими одна від одної.
Росія продовжує наполягати на усуненні так званих «першопричин» війни. За цим формулюванням стоять вимоги, які Україна не може прийняти без фактичного обмеження власного суверенітету та обороноздатності. Кремль також претендує на території на сході України, частина яких навіть не перебуває під його контролем.
Для Києва погодитися на такі умови означало б не просто завершити війну, а прийняти правила, нав'язані силою. Саме тому формула миру не може зводитися лише до того, щоб переконати Україну поступитися заради швидкого припинення бойових дій.
Водночас певні висловлювання американських переговорників викликали додаткові питання. Стів Віткофф неодноразово позитивно відгукувався про свої зустрічі з Путіним, тоді як Джаред Кушнер наголошував на необхідності створення ситуації, у якій вигоду від домовленостей могли б побачити обидві сторони.
На перший погляд, такий підхід здається логічним. Проте проблема полягає в самій природі війни. Якщо винагородою за агресію стають територіальні поступки або політичні обмеження для жертви нападу, це вже не нейтральний компроміс. Це створює небезпечний прецедент, за якого військова сила може стати інструментом отримання політичних дивідендів.
Дональд Трамп пояснює складність переговорів особистою неприязню між Зеленським і Путіним. За його словами, саме конфлікт між двома лідерами значною мірою гальмує досягнення домовленостей.
Але така оцінка спрощує ситуацію. Йдеться не лише про стосунки двох політиків. На кону — території, безпека мільйонів людей, майбутнє української держави та принципи, за якими країни Європи існуватимуть після завершення війни.
Попри всі труднощі, у Вашингтоні не відмовляються від дипломатичного сценарію. Державний секретар США Марко Рубіо заявив, що найближчими тижнями може з'явитися можливість для досягнення результату, прийнятного для обох сторін. Водночас він визнав: роботи залишається дуже багато.
Ця обережність може бути ключовою. США мають значний вплив на ситуацію, але навіть Вашингтон не здатен одноосібно змусити Москву прийняти умови, яких вона не хоче. Так само неможливо очікувати від України згоди на рішення, які поставлять під загрозу її майбутню безпеку.
Особливої уваги заслуговує й непрозорість окремих контактів між США та Росією. Інформація про зустрічі американських посадовців із представниками Кремля регулярно супроводжується витоками, припущеннями та суперечливими повідомленнями. Зокрема, невідомо достеменно, про що саме йшлося під час нещодавніх контактів американської розвідки з Москвою.
На цьому тлі в Європі зростає побоювання, що Москва може намагатися перетворити дипломатичний процес на шлях до ширшого економічного зближення зі США. Потенційний інтерес до російських ресурсів, енергетики та корисних копалин лише посилює підозри щодо справжніх пріоритетів майбутньої угоди.
Водночас Україна продовжує чинити опір і демонструє здатність завдавати ударів по військових цілях далеко за межами лінії фронту. Росія також має певні просування на полі бою, однак платить за них значною кількістю людей і ресурсів.
Тому нинішня ситуація виглядає парадоксально: дипломатія активізується саме в той момент, коли військова логіка війни нікуди не зникає.
Для Трампа швидке завершення війни могло б стати одним із найпомітніших зовнішньополітичних досягнень. Але поспіх може виявитися головним ворогом такої мети. Якщо мирна угода буде побудована на поступках, які Україна вважатиме неприйнятними, вона не стане стабільним завершенням війни. Якщо ж умови будуть занадто далекими від очікувань Москви, Кремль може просто відмовитися їх виконувати.
Саме тому нинішні сигнали варто сприймати без надмірного оптимізму. Заяви про готовність домовлятися ще не означають готовності припинити війну. А дипломатичні зустрічі самі по собі не гарантують миру.
Поки Росія одночасно говорить про переговори та продовжує демонструвати військову силу, головне питання залишається без відповіді: чи справді Москва шукає шлях до завершення війни, чи лише намагається отримати кращі умови для продовження боротьби?
Саме від відповіді на це питання залежатиме, чи стане американська ініціатива реальним шансом для миру, чи черговим дипломатичним колом, яке знову завершиться там, де почалося.
