Віцепрезидент США Джей Ді Венс протягом весни та літа напряму телефонував американським командувачам на Близькому Сході, у Європі та Азії, збираючи їхні особисті оцінки війни з Іраном. За свідченнями посадовців, він прагнув почути думки військових до того, як їх зведуть у єдину позицію Пентагону.
Розмови охоплювали цілі кампанії, тактику, втрати, поведінку Ірану в Ормузькій протоці та здатність Тегерана витримувати подальший військовий тиск. Окремо Венс вимагав детального обліку боєприпасів і питав, як перекидання зброї на Близький Схід впливає на готовність США стримувати Китай, Росію та КНДР.
Найтривожнішими виявилися дані про високоточні й оборонні боєприпаси. За описами людей, знайомих із розмовами, до кінця весни один із театрів мав менш як сотню перехоплювачів Patriot. Там також практично вичерпалися запаси ATACMS і Precision Strike Missile, а командувачі називали рівень критичних боєприпасів безпрецедентно низьким.
Попередній аналіз «Дейком» відкритих і перевірених матеріалів показує, що головний конфлікт проходить не між окремими посадовцями, а між політичною риторикою та військовою арифметикою. Кампанія може завдавати Ірану значної шкоди й водночас споживати ресурси, необхідні США для реагування на зовсім інші глобальні кризи.
Patriot став особливо чутливим показником цього навантаження. Перехоплювачі потрібні не лише на Близькому Сході: американські сили та союзники розраховують на них у Європі й Азії. Для командувачів питання тому полягало не тільки в тому, скільки ракет витрачає Іран, а й у тому, що залишиться у разі одночасного загострення в іншому регіоні.
Не менш похмурими були оцінки здатності Ірану продовжувати боротьбу. Венсу говорили, що керівництво країни готове витримувати значно більші втрати й руйнування, ніж передбачали початкові американські розрахунки. Військові також відзначали адаптивність іранських сил та складність остаточно нейтралізувати можливості Тегерана для ударів у відповідь.
Ці висновки були особливо важливими для Венса, який до початку операції 28 лютого виступав проти війни. У Білому домі він аргументував свою позицію на нарадах із Трампом, інколи викликаючи його роздратування. Після ухвалення рішення про атаку віцепрезидент публічно підтримав президента й захищав кампанію в інтерв’ю.
Саме тут виник помітний розрив між приватною та публічною картиною. Адміністрація описувала іранські збройні сили як фактично зруйновані та заперечувала проблеми з американською готовністю. Венс водночас отримував від командувачів інформацію про виснаження запасів, стійкість противника та ризики для інших театрів.
Подібні сигнали поступово надходили й самому Трампу. Голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Ден Кейн дедалі докладніше доповідав президентові про навантаження на запаси та здатність Ірану пристосовуватися до ударів. За свідченнями посадовців, частину цих оцінок Трамп спочатку сприймав із недовірою.
Прямі дзвінки Венса командувачам не були самовільною паралельною системою управління. Про них знали Трамп, міністр оборони Піт Гегсет, Кейн, Марко Рубіо та керівниця апарату Білого дому Сьюзі Вайлз. Пентагон пояснював, що керівництво свідомо забезпечило Венсу й іншим високопосадовцям прямий доступ до командувачів.
Перед початком війни планування, навпаки, було максимально закритим. Гегсет і Кейн обмежили коло залучених посадовців із міркувань оперативної безпеки. Командувачі в інших частинах світу дізналися про майбутню потребу в їхніх запасах лише незадовго до ударів, отримавши накази передати визначені боєприпаси Центральному командуванню.
Такий підхід працював для короткої операції, але став проблемою після того, як бойові дії вийшли далеко за початкові часові розрахунки. Планувальники орієнтувалися приблизно на шеститижневу кампанію. Зі збільшенням її тривалості командувачі отримували нові накази на перекидання ракет і спостерігали, як резерви продовжують скорочуватися.
До квітня Білий дім уже шукав шлях до дипломатичного завершення конфлікту. Трамп доручив Венсу, Джареду Кушнеру та Стіву Віткоффу розпочати роботу над домовленістю з Іраном. У червні сторони підписали меморандум із 60-денним вікном для переговорів, однак у серпні цей термін завершився без остаточної угоди.
За цей час Венс став не лише одним із публічних переговорників, а й одним із найбільш занурених у військові деталі членів адміністрації. Він прагнув отримувати не загальні презентації, а конкретні відповіді щодо залишків ракет, результатів ударів, іранської політики та можливих сценаріїв у стратегічній Ормузькій протоці.
Серед його ключових співрозмовників був командувач американських сил на Близькому Сході адмірал Бред Купер. Венс також звертався до офіцерів у Європі та Азії, звідки перекидали озброєння для підтримки кампанії. Особливе значення мали розмови з адміралом Семюелом Папаро, відповідальним за американські сили в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Погляд Папаро був важливий через Китай. Кожна система або ракета, перекинута з Азії на Близький Схід, ставила питання про баланс між нинішньою війною та потенційним майбутнім конфліктом. Таким чином, Іран перетворився для Вашингтона не лише на близькосхідну проблему, а й на випробування глобального розподілу американської військової сили.
Венс водночас розширив власний доступ до розвідувальної інформації. Директор ЦРУ Джон Реткліфф дозволив йому напряму контактувати з окремими аналітиками агентства, а військово-морська розвідка готувала для віцепрезидента щоденні матеріали про Ормузьку протоку, рух суден, їхні прапори та характер вантажів.
Такий рівень занурення формує для Венса окремий політичний ризик. Він прийшов до віцепрезидентства з репутацією критика тривалих американських воєн, але тепер сам став одним із центральних учасників дорогої та незавершеної кампанії. Якщо він піде на президентські вибори 2028 року, Іран неминуче стане частиною оцінки його зовнішньополітичного досвіду.
Водночас прямий збір думок командувачів сам по собі не доводить розколу в керівництві США. Пентагон наполягає, що військові рекомендації президентові, віцепрезидентові та міністру оборони залишаються узгодженими. Справжня напруга полягає радше в тому, наскільки повно політичне керівництво визнає стратегічну ціну затяжної кампанії.
Іранська війна в цьому сенсі стала перевіркою ширшої американської моделі сили. США мають глобальні зобов’язання, але сучасні конфлікти швидко поглинають найдорожчі й найскладніші боєприпаси. Навіть величезний оборонний бюджет не гарантує необмежених запасів, якщо виробництво не встигає за темпом реального застосування ракет.
Саме тому приватні розмови Венса важливіші за звичайну історію про внутрішні брифінги. Вони показують, як політична обіцянка швидкої перемоги стикається з обмеженими складами, стійким противником і глобальними зобов’язаннями. Питання для Вашингтона тепер полягає не лише в тому, як тиснути на Іран, а й скільки ще США можуть собі дозволити.
