Уявімо ситуацію, яку ще кілька років тому багато хто сприйняв би як фантастику. На території країни НАТО відбувається масштабна атака. Одночасно фіксуються удари по військовій інфраструктурі сусідніх держав, у повітрі працюють безпілотники, а уряди союзників отримують суперечливі розвіддані. Перед політиками постає питання, відповідь на яке неможливо відкласти: чи готові вони ризикувати прямим зіткненням із Росією?
Саме такий сценарій став предметом стратегічного моделювання у США. І його результати виявилися значно тривожнішими, ніж можна було очікувати від навчальної гри.
За словами генерала у відставці Доріна Томи, який коментував результати для румунського видання Adevărul, одним із ключових елементів сценарію була атака Росії на Молдову, а також удар безпілотників по об'єкту в Румунії. Проте найбільша загроза виявилася не в самій військовій частині сценарію.
Проблема виникла в момент, коли потрібно було ухвалювати політичні рішення.
У симуляції брали участь колишні високопоставлені військові, дипломати та представники Конгресу США. Перед ними постала перспектива прямої військової відповіді. Однак учасники не поспішали переходити до такого кроку, зокрема через відсутність очевидної підтримки американського суспільства.
Це принципово важливий момент. Адже НАТО часто сприймають як механізм, у якому напад на одного союзника автоматично запускає відповідь усіх інших. На практиці ситуація складніша.
Стаття 5 Північноатлантичного договору справді проголошує принцип колективної оборони. Проте вона не містить механізму, за яким після самого факту нападу всі 32 держави одномоментно отримують наказ застосувати військову силу. Кожна країна визначає, які конкретні дії вважає необхідними для допомоги союзнику.
Саме тому між моментом атаки та реальною військовою реакцією може існувати небезпечний часовий проміжок.
Тома наголошує, що не існує формальної процедури, яку можна було б умовно назвати кнопкою «активувати статтю 5». Якщо союзник зазнає нападу та звертається по допомогу, Північноатлантична рада має зібратися, обговорити ситуацію і сформувати спільну позицію.
У мирний час такий дипломатичний процес може здаватися нормальною процедурою. Але війна не чекає на завершення засідань.
Саме час у сучасному конфлікті може стати одним із найцінніших ресурсів. Ракети долають сотні кілометрів за лічені хвилини, безпілотники здатні атакувати цілі далеко за межами фронту, а кібератаки та операції з дезінформації можуть початися ще до того, як уряди отримають повну картину подій.
У таких умовах кілька годин політичних дискусій можуть мати стратегічне значення.
Ще більше занепокоєння викликає інший фактор — суспільна думка. У демократичних країнах уряди не можуть повністю ігнорувати настрої громадян, особливо якщо йдеться про можливість прямої війни з ядерною державою.
Політик, який має вирішити, чи відправляти військових на допомогу союзнику, фактично бере на себе відповідальність за потенційне розширення конфлікту. І якщо суспільство не готове прийняти таке рішення, політична система може почати вагатися саме тоді, коли потрібна максимальна швидкість.
Тома прямо попереджає: вважати, що всі союзники НАТО в момент кризи одночасно підтримають застосування сили, було б надто наївно.
Цей висновок особливо важливий для країн на східному фланзі Альянсу. Румунія, Польща, країни Балтії та інші держави, які географічно розташовані ближче до Росії, давно розглядають питання стримування не як абстрактну дискусію, а як частину щоденної безпеки.
Причому сценарій із Молдовою показовий саме через її особливе становище. Країна не є членом НАТО, однак будь-яка масштабна криза навколо неї безпосередньо зачіпає безпеку Румунії та всього регіону. Потенційна атака або масштабна дестабілізація Молдови могла б створити ланцюгову реакцію, наслідки якої швидко вийшли б за межі однієї держави.
Ще складнішою була б ситуація, якби удари припали безпосередньо по території країни НАТО. Тоді питання полягало б уже не в тому, чи потрібно реагувати, а в тому, якою саме має бути відповідь.
І тут виникає головна дилема.
Чи достатньо посилити протиповітряну оборону? Чи потрібно наносити удари у відповідь? Чи варто перекидати додаткові війська? Чи можна обмежитися економічними заходами? А що робити, якщо перша атака виявилася лише початком масштабнішої операції?
Кожне з цих рішень має різний рівень ризику. Надто слабка реакція може бути сприйнята як сигнал про нерішучість. Надто жорстка — як крок до прямого зіткнення між Росією та НАТО.
Подібне моделювання, за словами Томи, проводили й у Німеччині. Результат також продемонстрував проблему політичного паралічу та небажання суспільства втягуватися у великий конфлікт, масштаб якого неможливо точно передбачити.
Це не означає, що НАТО нездатне захищатися. Навпаки, Альянс має величезні військові ресурси, розвинені системи розвідки, авіацію, флот, далекобійні засоби ураження та значний мобілізаційний потенціал.
Але сама наявність зброї не гарантує її швидкого застосування.
Саме в цьому і полягає парадокс сучасного стримування. НАТО намагається переконати потенційного противника, що напад на одного союзника означатиме зіткнення з усім Альянсом. Проте ефективність такого сигналу залежить не лише від кількості танків, літаків чи ракет, а й від переконливості політичної волі.
Якщо противник вирішить, що демократичні уряди можуть втратити дорогоцінний час через внутрішні суперечки, страх ескалації або відсутність суспільної підтримки, сама система стримування стає вразливішою.
Показово, що стаття 5 фактично застосовувалася лише одного разу — після терористичних атак 11 вересня 2001 року у США. Тодішня ситуація принципово відрізнялася від можливого масштабного міждержавного конфлікту. Перед союзниками не стояло питання прямого протистояння з іншою ядерною державою.
Сьогодні ж потенційна криза могла б розгортатися набагато швидше.
Саме тому висновки американської симуляції варто сприймати не як прогноз неминучої слабкості НАТО, а як попередження. Найнебезпечнішим моментом може стати не відсутність військових можливостей, а пауза між атакою та рішенням.
У сучасній Європі ця проблема набуває особливої ваги на тлі зростання кількості гібридних атак, диверсій, кібератак та інших інцидентів, які західні уряди пов'язують із діяльністю Росії. Німеччина вже заявляла про необхідність збільшення оборонних витрат через зміну безпекової ситуації.
Водночас із Москви регулярно лунають погрози на адресу країн Заходу через їхню підтримку України. Це створює атмосферу постійної напруги, у якій навіть локальний інцидент потенційно може стати каталізатором значно масштабнішої кризи.
Тому головне питання сьогодні звучить не просто як «чи захистить НАТО свого союзника?».
Набагато важливіше — наскільки швидко Альянс зможе перетворити політичну обіцянку на конкретні дії, якщо криза справді вибухне.
І саме ця невизначеність, а не нестача військової сили, може стати одним із найнебезпечніших викликів для європейської безпеки.
