Заява Сергія Лаврова про нібито «величезний жест доброї волі» з боку Росії стала черговим епізодом у дипломатичній грі навколо можливих переговорів між Володимиром Зеленським та Володимиром Путіним. Глава російського МЗС заявив, що український президент нібито отримав запрошення до Москви й, якщо справді хоче особистої зустрічі, має сам приїхати до російської столиці.
На перший погляд така пропозиція може виглядати як демонстрація готовності до прямого діалогу. Але якщо подивитися на неї крізь призму попередніх спроб організувати переговори, риторика Кремля набуває зовсім іншого змісту.
Лавров фактично намагається представити ситуацію так, ніби саме Москва зробила Україні значну поступку. За його словами, Росія пішла назустріч, хоча українська влада не скасувала рішення, яке обмежує контакти з російським керівництвом. При цьому сам факт запрошення до Москви подається як доказ надзвичайної дипломатичної відкритості.
Однак ключове питання полягає не в самому запрошенні, а в умовах, які за ним стоять.
Україна протягом тривалого часу наполягала на тому, що потенційна зустріч керівників держав має відбуватися у форматі, який дозволяє говорити про реальні шляхи завершення війни, а не перетворювати переговори на демонстрацію політичної переваги однієї сторони. Саме тому пропозиція провести зустріч у нейтральному місці принципово відрізняється від вимоги приїхати до столиці країни, яка веде війну проти України.
І це далеко не дрібна дипломатична деталь.
Місце зустрічі в міжнародній політиці часто має символічне значення. Воно може демонструвати рівність сторін, безпеку учасників і готовність до компромісу. Коли одна сторона наполягає виключно на власній території, це може сприйматися як спроба заздалегідь визначити правила гри.
Саме тому слова Лаврова про «добру волю» викликають більше запитань, ніж відповідей.
Особливо показовою є інша частина його заяви. Російський міністр стверджує, що Москва нібито готова до переговорів, але при цьому не збирається припиняти бойові дії на час їхнього проведення. Таким чином, переговорний процес пропонується вести паралельно з війною.
Для України це принципово важлива обставина. Переговори без хоча б мінімальних гарантій безпеки можуть перетворитися не на шлях до миру, а на ще один інструмент тиску. Поки тривають удари, змінюється ситуація на фронті та зберігається загроза нових атак, дипломатичний процес перебуває під постійним впливом воєнної реальності.
Не менш важливо й те, що Москва вже не вперше використовує тему особистої зустрічі Зеленського та Путіна. Раніше українська сторона неодноразово заявляла про готовність до такого формату, якщо він буде спрямований на припинення війни та проходитиме на прийнятних умовах. Російська сторона натомість фактично поверталася до вимоги провести зустріч саме в Москві.
Тепер ця стара позиція отримала нову інформаційну оболонку.
Після заяви Зеленського про готовність зустрітися з Путіним у США, якщо російський керівник також братиме участь у відповідному заході, Москва отримала можливість перевести дискусію в іншу площину. Замість відповіді на пропозицію зустрічі у США російські посадовці почали говорити про необхідність приїзду українського президента до Москви.
Спочатку про це заявив речник Кремля Дмитро Пєсков. Згодом ту саму лінію продовжив Лавров. Це свідчить про те, що йдеться не про випадкову репліку окремого чиновника, а про скоординований сигнал.
Водночас помічник Путіна Юрій Ушаков повідомив, що питання можливої поїздки російського керівника на саміт G20 ще не обговорювалося. Така деталь також важлива: Москва публічно реагує на перспективу зустрічі, але водночас не демонструє чіткої готовності до участі у запропонованому форматі.
У результаті виникає парадоксальна ситуація. Російські представники говорять про відкритість до переговорів, але водночас висувають умови, які значно звужують простір для такого діалогу. Вони називають запрошення до Москви проявом доброї волі, хоча сама форма пропозиції може сприйматися як вимога прийняти правила, встановлені Кремлем.
Для України це питання значно ширше за одну зустріч двох президентів. Йдеться про те, хто визначатиме рамки майбутнього переговорного процесу, де проходитимуть переговори та чи матимуть вони на меті реальне припинення війни.
Саме тому нинішня дипломатична перепалка має особливе значення. За словами про «жести доброї волі» ховається боротьба за інтерпретацію подій. Москва прагне показати себе стороною, яка нібито простягає руку для діалогу, тоді як Київ наголошує на необхідності реальних, а не символічних кроків.
І поки ці підходи залишаються протилежними, саме запрошення до Москви навряд чи можна вважати проривом. Воно радше демонструє, наскільки складним залишається шлях до зустрічі, яка могла б стати не телевізійною подією, а початком справжнього процесу завершення війни.
