Російсько-іранське зближення дедалі більше нагадує не ситуативний союз двох держав, а довгострокову систему обміну знаннями, технологіями та кадрами. За даними Radio Free Europe/Radio Liberty, одним із найменш помітних, але потенційно важливих напрямів цієї взаємодії стала наука. Йдеться не просто про спільні публікації чи академічні обміни, а про підготовку спеціалістів у сферах, результати роботи яких можуть мати безпосереднє застосування у військовій та ядерній програмах.
Особливість цієї моделі полягає саме в людському факторі. Протягом років іранські студенти, аспіранти та молоді науковці отримували можливість навчатися в Росії, працювати з місцевими дослідницькими центрами та будувати професійні зв’язки. Частина напрямів, у яких вони спеціалізувалися, належить до так званих технологій подвійного призначення. У цивільному світі вони можуть використовуватися для розвитку промисловості, авіації чи цифрових систем, але ті самі знання здатні працювати й на оборонний сектор.
Саме тут співпраця набуває зовсім іншого значення.
За останнє десятиліття спектр напрямів, у яких перетинаються російські та іранські інтереси, помітно розширився. Якщо раніше особливу увагу привертали ракетні технології, ядерна енергетика та збагачення урану, то тепер до цього переліку дедалі активніше додаються електронна боротьба, навігаційні системи, штучний інтелект та технології для безпілотників.
Це особливо важливо на тлі сучасних воєн, де перевагу часто визначає не кількість техніки, а якість програмного забезпечення, точність навігації, здатність протистояти радіоелектронним перешкодам і швидкість обробки інформації.
Окремий інтерес становлять системи, здатні впливати на супутникову навігацію. Технології підміни або спотворення GPS-сигналів уже стали реальним інструментом сучасного протистояння. Вони можуть змушувати навігаційні системи визначати неправильне місце розташування, створюючи проблеми для безпілотників, авіації та іншої техніки.
Не менш значущим напрямом є штучний інтелект. Його використання у безпілотних системах стрімко змінює характер бойових дій: алгоритми можуть допомагати розпізнавати цілі, аналізувати зображення, планувати маршрути та частково автоматизувати роботу апаратів. Для держав, які перебувають під санкціями та мають обмежений доступ до західних технологій, можливість отримувати необхідні компетенції через академічне середовище може мати стратегічну цінність.
Експертка Sciences Po Ніколь Граєвська звертає увагу на те, що для Тегерана доступ до таких знань давно є одним із пріоритетів. За її оцінкою, іранський інтерес охоплює не лише ядерну сферу, а й штучний інтелект та аерокосмічні технології.
Водночас виникає складне питання: де закінчується звичайна академічна співпраця і починається передача стратегічних компетенцій?
Відповідь не завжди очевидна. Університетська лабораторія може займатися цілком цивільним дослідженням, однак отримані результати інколи легко адаптувати для оборонних завдань. Те саме стосується підготовки спеціалістів. Людина, яка вивчила певну технологію в цивільному середовищі, згодом може застосувати свої знання в державному оборонному секторі.
Саме тому академічні контакти між Росією та Іраном привертають дедалі більше уваги.
Показовою стала динаміка після 2022 року. Кількість іранців, які навчаються у російських університетах, суттєво зросла. За наведеними даними, до 2025 року їхня кількість наблизилася до 10 тисяч — приблизно на 42% більше, ніж двома роками раніше.
Ця цифра сама по собі ще не доводить існування централізованої програми передачі військових технологій. Проте вона демонструє масштаб людських контактів, які можуть створювати фундамент для тривалої технологічної співпраці.
Ще красномовнішими є зміни у структурі міжнародних наукових зв’язків. У деяких російських технічних університетах кількість іранських співавторів наукових робіт почала наближатися до показників співпраці з європейськими країнами. Для Санкт-Петербурга це особливо помітний сигнал: до початку повномасштабної війни Німеччина була одним із ключових наукових партнерів міста.
Тепер частина таких зв’язків переорієнтовується.
Війна Росії проти України стала одним із каталізаторів цього процесу. Іран свого часу передав Росії значні партії безпілотників, технологічна база яких згодом стала основою для масштабного виробництва їхніх російських версій. Але обмін, судячи з повідомлень західних медіа та експертів, не був одностороннім. Москва також могла передавати Тегерану власні напрацювання, зокрема у військово-технічній та розвідувальній сферах.
Таким чином формується своєрідне замкнене коло: одна сторона отримує доступ до виробничого досвіду та технологій іншої, а потім адаптує їх під власні потреби.
Для Заходу це створює принципово новий виклик. Санкції можуть обмежити постачання готового обладнання, але значно складніше перекрити передачу знань, досвіду та професійних контактів. Університетські програми, спільні дослідження та академічні обміни набагато важче відстежувати, ніж поставки озброєнь.
Саме тому російсько-іранське наукове партнерство може виявитися одним із найбільш довготривалих елементів їхнього стратегічного зближення. Якщо раніше країни обмінювалися переважно готовими товарами та військовими технологіями, то тепер дедалі важливішим ресурсом стають люди, які ці технології розуміють і здатні розвивати їх далі.
І це, можливо, найважливіша зміна. Передача готової системи створює одноразову перевагу. Передача компетенцій здатна породити ціле покоління фахівців, які самостійно створюватимуть нові рішення.
Саме тому університетські аудиторії, лабораторії та наукові конференції у випадку Росії та Ірану дедалі складніше розглядати винятково як простір для нейтрального академічного обміну. У світі, де технології визначають можливості держав на полі бою, боротьба за знання стає не менш важливою, ніж боротьба за зброю.
