Оголошене продовження перемир’я в Лівані мало б дати країні три тижні перепочинку після війни, що забрала майже 2 500 життів, вигнала з домівок сотні тисяч людей і залишила по собі зруйновані будинки, мости та базову інфраструктуру. Але на півдні ця пауза звучить інакше.
Масовані ізраїльські бомбардування останніх тижнів справді зменшилися. Проте війна не зникла, а перейшла в нижчий, виснажливіший режим: удари, дрони, обстріли, попередження про евакуацію, точкові операції та похорони, які не дозволяють людям повірити, що небезпека відступила.
На папері існує перемир’я. На землі — обмежена деескалація, у якій Ізраїль і Hezbollah залишають за собою право діяти, якщо вважають це необхідним. Саме ця різниця між юридичною формулою і щоденним досвідом цивільних руйнує довіру швидше, ніж будь-яка політична заява.
За оцінкою Дейком, ліванське перемир’я небезпечне тим, що не створює спільного розуміння тиші. Для Вашингтона це дипломатична рамка. Для Ізраїлю — пауза з правом на удари. Для Hezbollah — вимушена поступка, яка не скасовує опору. Для мешканців півдня — слово, що не захищає від дрона.
Умови домовленості залишили Ізраїлю право на самооборону проти запланованих, неминучих або поточних атак. Така формула дає армії широкий простір для дій у Лівані, особливо в районах, які Ізраїль вважає опорними для Hezbollah. У результаті перемир’я з самого початку містить механізм власного розхитування.
Південь Лівану став головним простором цієї двозначності. Саме там Hezbollah має глибоку соціальну, політичну й військову присутність. Саме там ізраїльські сили під час війни завдали найважчих ударів і тепер утримують значну ділянку території, проводячи демонтажі та руйнування в прикордонних населених пунктах.
Для Ізраїлю ця логіка має безпекове пояснення: не дозволити Hezbollah повернутися до кордону, відновити пускові позиції й загрожувати півночі країни. Для Лівану вона виглядає як фактична окупація, що триває навіть під час перемир’я. Дві сторони говорять про одну й ту саму землю різними мовами.
На вихідних ізраїльська армія повідомила про удари по ракетних установках поза зоною власного контролю на півдні Лівану й знову застерегла переміщені родини не наближатися до районів, які вона утримує. Такі попередження мають військовий сенс, але для людей вони означають простішу річ: повернення додому відкладається.
Ізраїль також заявив про ліквідацію бойовиків Hezbollah, зокрема в південному містечку Йохмор, і про запуск снарядів у напрямку півночі Ізраїлю. Hezbollah, зі свого боку, продовжує удари по ізраїльських військах і заявляє про збиті безпілотники. Кожна сторона подає свої дії як відповідь.
Так перемир’я перетворюється на суперечку про право стріляти. Якщо Ізраїль бачить у кожній активності Hezbollah загрозу, а Hezbollah вважає ізраїльську присутність підставою для спротиву, тоді домовленість не завершує війну. Вона лише змінює її темп і правила публічного пояснення.
Hezbollah не брала прямої участі у вашингтонських переговорах, але сигналізувала, що неохоче дотримуватиметься паузи, якщо її дотримуватиметься Ізраїль. Це ключова слабкість домовленості. Ліванська держава може говорити мовою дипломатії, але не має повного контролю над силою, яка визначає ситуацію на півдні.
Ізраїль, своєю чергою, веде рідкісні контакти з Ліваном, але його реальна військова адреса — Hezbollah. У такій конструкції політичний процес і поле бою не збігаються. Угода підписується між державами, а ризик її зриву залежить від руху організації, яка діє за власною логікою і має зв’язок з Іраном.
Саме іранський фактор робить ліванську паузу ще крихкішою. Якщо переговори між Вашингтоном і Тегераном зірвуться, Ліван може швидко знову стати одним із місць, де ширша регіональна напруга шукає вихід. Південь країни давно є не лише внутрішнім ліванським питанням, а частиною великого протистояння.
Це пояснює, чому Білий дім так наполягав на продовженні перемир’я. Вашингтону потрібно було не допустити, щоб ліванський фронт зруйнував спроби керувати іранською кризою. Але дипломатична увага президента США не може замінити стійкої системи безпеки на місці, де кожен постріл має кілька адресатів.
Нинішня ситуація нагадує попередні ліванські перемир’я, які існували радше як режим стримування, ніж як мир. Ізраїль продовжував бити по інфраструктурі Hezbollah, намагаючись зменшити її військову спроможність. Hezbollah переважно стримувалася, але не відмовлялася від права відповіді.
Після початку американо-ізраїльської війни з Іраном Hezbollah знову запустила ракети по півночі Ізраїлю, показавши, що її можливості не були знищені. Це стало важливим сигналом: навіть ослаблена організація здатна повернутися в гру тоді, коли регіональна ситуація робить її участь політично необхідною.
Тепер Hezbollah намагається закріпити принцип: поки Ізраїль утримує територію Лівану, вона має право на збройну відповідь. Для Бейрута це створює складну пастку. Будь-яке мовчання перед ізраїльською присутністю підриває суверенітет держави, але будь-яка атака Hezbollah ризикує повернути країну до масштабної війни.
Ізраїльські дії в Лівані дедалі більше нагадують модель, застосовану в Газі: контроль території, удари навіть під час оголошеної паузи, руйнування прикордонних районів як елемент довгострокової безпекової стратегії. Для ізраїльського керівництва це спосіб створити буфер. Для ліванців — розширення зони втрати.
Особливо тривожним стало попередження про евакуацію Дейр-Аамеса та подальші удари по місту. Воно розташоване за межами шестимильної лінії, яку Ізраїль називав передовою зоною оборони під час перемир’я. Це породило страх, що межі ізраїльських операцій можуть рухатися залежно від військової оцінки моменту.
Для переміщених ліванців такі деталі не є аналітикою. Вони визначають, чи можна повернутися до села, чи залишився будинок, чи безпечно перевірити землю, чи буде куди привезти дітей. Коли армія попереджає не наближатися до районів під її контролем, це означає, що перемир’я не повернуло людям простір життя.
Історія 78-річного Каміля Мохамеда Мансура з села Таллусе — одна з багатьох. Він утік після початку війни, втратив дім, заощадження й землю, а тепер живе в наметі на стадіоні в Бейруті. Його питання про те, яке може бути перемир’я, якщо він утратив усе й сидить сам, звучить як вирок дипломатичній мові.
Масові похорони в південних селах додають цій паузі іншу реальність. Для родин, які ховають загиблих, перемир’я не є початком нормальності. Це лише момент між ударом і наступною невідомістю. Портрети загиблих, плач, обійми й чорний одяг свідчать про те, що війна продовжує працювати в пам’яті навіть тоді, коли фронт тимчасово стихає.
Ліванська держава опинилася між двома силами, кожна з яких має власну логіку безпеки. Ізраїль хоче гарантій, що північні громади не житимуть під ракетною загрозою. Hezbollah хоче показати, що ізраїльська присутність не стане новою нормою. Уряд у Бейруті хоче припинення руйнувань, але не має повного інструменту примусу до жодної з цих реальностей.
Саме тому продовження перемир’я не можна плутати з наближенням миру. Мир вимагає чітких ліній, контрольованих зобов’язань, повернення переміщених, припинення демонтажів, механізмів перевірки й політичної домовленості про майбутнє зброї Hezbollah. Нинішня пауза дає лише час, і навіть цей час щодня витрачається під ударами.
Найбільша небезпека полягає в тому, що сторони можуть звикнути до «перемир’я з насильством». Такий стан знижує міжнародну тривогу, але не зменшує ризик для людей на землі. Він дозволяє дипломатам говорити про процес, військовим — про самооборону, а цивільним — далі жити в наметах і чекати, чи залишився їхній дім.
Ліван сьогодні не потребує ще одного слова про паузу. Він потребує відповіді, що саме має зупинитися, хто за це відповідає і коли люди зможуть повернутися без страху, що їхнє село стане черговою мішенню. Без цього три тижні будуть не перемир’ям, а відкладеним вибухом.
Питання «яке перемир’я?» звучить не як емоційний протест, а як точний опис реальності. Якщо дрони літають, удари тривають, села руйнуються, а переміщені не можуть наблизитися до своїх домівок, угода лишається папером. Для півдня Лівану справжнє припинення вогню почнеться лише тоді, коли слово «тиша» перестане потребувати пояснень.
