Опівночі за ліванським часом між Ліваном та Ізраїлем формально набуло чинності 10-денне перемир’я. Обидві держави підтвердили готовність його імплементувати після різкого дипломатичного ривка Сполучених Штатів. Але сама конструкція цієї паузи від початку виглядає крихкою: її оголосили швидше, ніж усі сторони, які реально воюють, погодилися жити за її правилами.
Головна слабкість угоди не нова, але саме тепер вона стала центральною. Формально про тишу домовляються дві держави. Фактично ж південний Ліван і північ Ізраїлю залежать не лише від урядів, а й від «Хезболли», яка взяла перемир’я до відома, але не дала прямої і безумовної згоди його дотримуватися. Рух лише заявив, що діятиме залежно від того, як розвиватимуться події на місці.
Ще промовистішим є зміст самої американської формули. Ізраїль зберігає право на «усі необхідні заходи самооборони», але має відмовитися від наступальних дій із суші, моря та повітря. Ліван, зі свого боку, повинен продемонструвати, що здатен не допустити нових атак із власної території. Це вже не мирна архітектура, а радше тимчасовий режим стримування, у якому кожна сторона залишає собі простір для власного тлумачення меж дозволеного.
Як раніше оцінював Дейком, найслабші перемир’я на Близькому Сході народжуються саме там, де юридичний адресат угоди і реальний носій сили не збігаються. Ліван у цій схемі — майже ідеальний приклад. Держава може підписувати, вітати й обіцяти, але питання вогню і контролю на землі давно поділені між офіційними структурами та озброєним недержавним гравцем, який не зобов’язаний мислити логікою кабінетної дипломатії.
Не менш важливо й те, що ця пауза потрібна Вашингтону насамперед не заради самого Лівану. Ліванський фронт в останні тижні став одним із головних ризиків для ширшої конструкції довкола Ірану. Поки триває вогонь між Ізраїлем і «Хезболлою», будь-яке перемир’я в іранському треку лишається підвішеним. Тобто нинішня тиша — це не стільки розв’язання ліванської проблеми, скільки спроба не дати регіональній кризі знову зійтися в один фронт.
Ізраїль увійшов у цю паузу без відчуття завершеності. Беньямін Нетаньягу вже заявив, що ізраїльські війська залишаться в Лівані в зоні безпеки між узбережжям і сирійським кордоном. Для його внутрішньої політики це зрозуміло: погодившись на перемир’я під тиском США, він не може дозволити собі виглядати як лідер, що просто відступає. Але саме це рішення робить паузу ще хиткішою: те, що для Єрусалима є стримуванням, для Бейрута і «Хезболли» стає майже готовим аргументом про неповноту або зрив домовленостей.
Ще один точний показник слабкості цієї конструкції — поведінка цивільних. Попри формальний старт перемир’я, мешканців півдня Лівану закликали не поспішати з поверненням додому. Це означає просту річ: справжній мир починається тоді, коли люди довіряють тиші більше, ніж бояться нового удару. Тут поки що все навпаки. Навіть ті, хто вітає паузу, говорять мовою обережності, а не впевненості.
За шість тижнів нової фази бойових дій Ліван уже втратив понад 2,100 людей, а мільйони були змушені залишити домівки; Ізраїль також зазнав втрат серед військових і цивільних. Саме тому нинішню подію не варто читати як початок стабільного миру. Це технічна пауза в конфлікті, який надто глибоко вплетений у ширшу війну довкола Ірану. Якщо десять днів тиші вистоять, Вашингтон назве це успіхом. Якщо ні, регіон знову отримає старий урок: на Близькому Сході найважче не оголосити перемир’я, а змусити саму війну його визнати.
