Польсько-українська суперечка навколо назви українського військового підрозділу швидко вийшла за межі символічної політики. Те, що в Києві прочитали як жест шани до антирадянського спротиву, у Варшаві сприйняли як болючий удар по пам’яті про Волинь.
Рішення Володимира Зеленського надати одному з підрозділів Сил спеціальних операцій почесну назву, пов’язану з Українською повстанською армією, викликало різку реакцію в Польщі. Для значної частини польського суспільства УПА залишається не лише символом боротьби проти Москви, а й силою, причетною до масових убивств поляків у 1943–1945 роках.
Криза стала настільки глибокою, що польський президент Кароль Навроцький ініціював обговорення можливого позбавлення Зеленського Ордена Білого Орла — найвищої державної нагороди Польщі, яку український президент отримав у 2023 році.
За попереднім аналізом Дейком, небезпека цієї ситуації полягає не лише в історичній образі. Вона розкриває крихкість союзу, який після російського вторгнення тримався на спільній загрозі, але не зняв давніх суперечностей пам’яті, ідентичності та політичної мови.
Дональд Туск спробував знизити температуру конфлікту, закликавши до прямої й чесної розмови між президентами Польщі та України. Його позиція прагматична: солідарність, народжена перед російською загрозою, не повинна бути зруйнована емоціями, бо політичний конфлікт між Варшавою і Києвом насамперед вигідний Москві.
Цей заклик важливий ще й тому, що всередині самої Польщі суперечка наклалася на політичну конкуренцію. Навроцький і Туск представляють різні табори, а тема України давно перестала бути тільки зовнішньополітичною. Вона стала частиною польської внутрішньої боротьби, де історична пам’ять легко перетворюється на інструмент мобілізації.
Польська втома від війни в Україні має кілька шарів. Це і напруга через мільйони українських біженців, і торговельні конфлікти довкола зерна, і давня травма Волинської трагедії. Разом вони створюють суспільний фон, у якому навіть символічний крок Києва здатен спричинити політичний вибух.
Для України ця ситуація також має власну логіку. В умовах війни з Росією образи антиімперського спротиву набули нової ваги. УПА в українському публічному просторі часто згадується як частина боротьби за незалежність і проти радянського панування. Але ця пам’ять не існує у вакуумі.
У Польщі та сама історична назва відкриває інший архів — села, родини, вбивства, страх, втрату. Польська сторона говорить про близько 100 тисяч убитих поляків під час Волинських massacрів; українці також гинули в актах помсти. Тому будь-яка державна символіка навколо УПА неминуче стає не внутрішньою українською справою, а регіональним питанням пам’яті.
Український міністр закордонних справ Андрій Сибіга намагався пояснити, що назву обрали самі військові, які хотіли вшанувати боротьбу проти Москви, а не образити Польщу. Це пояснення може бути щирим, але дипломатично воно не знімає польської реакції, бо мова йде не про намір, а про сприйняття.
Саме тут Київ стикається з найскладнішою межею політики пам’яті. Власні герої, особливо під час війни, стають опорою національної витривалості. Але союзники мають власні травми, і сильна держава повинна вміти бачити не лише свою символіку, а й те, як вона звучить за кордоном.
Варшава, зі свого боку, також потребує обережності. Перетворення нагороди Зеленського на інструмент публічного покарання може поглибити кризу там, де потрібні переговори істориків, дипломатів і політиків. Польща має право на пам’ять, але її стратегічний інтерес — не в демонтажі союзу з Україною.
Росія уважно працює саме з такими тріщинами. Для Москви ідеальною картиною було б не примирення польської та української пам’яті, а їхнє зіткнення. Кожен скандал, який відсуває на другий план російську агресію, допомагає Кремлю послаблювати східний фланг Європи без жодного пострілу.
Це не означає, що історичні травми треба замовчувати заради війни. Навпаки, замовчування лише відкладає вибух. Але розмова про Волинь, УПА і відповідальність має відбуватися не в режимі ультиматумів, а в режимі довгої політичної зрілості: з ексгумаціями, спільною роботою істориків, визнанням болю і відмовою від героїзації там, де вона принижує жертв.
Проблема в тому, що Україна зараз веде війну за виживання, а Польща живе з пам’яттю про злочини, які не були достатньо проговорені. Обидві правди реальні. Конфлікт починається тоді, коли одна з них вимагає повного мовчання іншої.
Європейська перспектива України робить цю суперечку ще важливішою. Вступ до ЄС — це не лише реформи, ринки й закони. Це також здатність вести складні розмови із сусідами, які пам’ятають історію інакше. Польща може бути адвокатом України в Європі, але лише тоді, коли не відчуватиме, що її власний біль ігнорують.
Тускова формула діалогу тому виглядає найраціональнішою. Не нагороди мають стати центром цієї кризи, а прямий канал між Варшавою і Києвом. Політична емоція вже показала свою силу; тепер потрібна політична дорослість.
Україна й Польща не можуть дозволити, щоб минуле стало зброєю проти їхнього майбутнього. Історична пам’ять вимагає правди, а війна з Росією — солідарності. Найважче завдання для обох держав полягає саме в тому, щоб не протиставити ці дві потреби, а навчитися тримати їх одночасно.
