Київська сцена цього сезону звучить інакше: тут виходять люди, які ще вчора тримали оборону. Veterans’ Theatre — група з близько 15 ветеранів, що вперше в житті грають у виставі. Для них це не хобі, а спосіб зібрати себе наново.
31-річний Андрій Онопрієнко вивчає роль «на слух», бо втратив зір після поранення під Авдіївкою у 2023 році. Він усе одно запам’ятав партію і вийшов на репетиції. «Ми можемо не мати руки чи ніг, але не здаємось», — каже він.
Війна залишила тисячі поранених військових із ампутаціями та складними травмами, і суспільство вчиться жити з новою реальністю. Повернення з фронту часто означає не лише протезування, а й пошук мови для досвіду. Тут починається арттерапія.
За спостереженнями редакції «Дейком», культурні практики дедалі частіше стають «містком» між медичною допомогою й реінтеграцією: у ветеранській реабілітації важить не тільки фізика, а й соціалізація ветеранів — від гуртків до інклюзивного театру як спільноти.
31-річний український солдат Андрій Онопрієнко, який втратив обидва ока, коли два російські протитанкові снаряди влучили в його позицію в східному місті Авдіївка у 2023 році, 19 листопада 2025 року — Аліна Смутко
Взуття та милиці, що належать членам театральної групи ветеранів, лежать на підлозі під час репетиції української пародії XVIII століття на «Енеїду» Вергілія, у Києві, Україна, 12 листопада 2025 року — Аліна Смутко
Reuters супроводжував Veterans’ Theatre під час підготовки до авангардної постановки пародійної «Енеїди» Івана Котляревського — українського переосмислення Вергілія. Символічно: текст про мандри й випробування грають люди, які вже пройшли свій епос. І роблять це в центрі Києва.
Онопрієнко називає процес «реабілітацією і соціалізацією», а ще — «позитивними емоціями». У цих словах є ключ до театральної терапії: сцена дає чіткий ритм, відповідальність перед командою і відчуття, що ти потрібен тут і зараз.
Психолог Єгор Бабенко, 27 років, був поранений у перший рік повномасштабної війни під час удару по базі в Миколаївській області. Він працює з ветеранами і пояснює: тяжка травма часто змушує шукати сенс у новому. Театр стає одним із таких сенсів.
У репетиціях багато руху — танці, оберти, падіння й підйоми, але все адаптовано. Режисерка Ольга Семошкіна, за даними Reuters, підбирала ролі індивідуально, «під» можливості кожного. Це інклюзивний театр у практичному значенні, а не в деклараціях.
Члени театральної групи ветеранів репетирують українську пародію XVIII століття на «Енеїду» Вергілія, Київ, Україна, 12 листопада 2025 року — Аліна Смутко
57-річний Роман Трохименко, який втратив ногу у 2024 році, говорить про повернення впевненості. Сцена ніби вчить знову довіряти тілу: крок, пауза, поворот — і контроль над простором. Так народжується тихе відновлення України на рівні окремої людини.
Важливий і соціальний ефект: ветерани опиняються не в ізоляції, а в колективі, де роль важить більше за діагноз. Соціалізація ветеранів тут відбувається природно — через репетиційну дисципліну, жарти, взаємні підказки, рутину спільної праці.
Один із учасників, Тарас Козуб, втратив руку на фронті й тепер грає на колісній лірі, використовуючи спеціальне пристосування. Це історія не про «подолання», а про інженерію життя: коли протезування і креативність зшивають буденність так, щоб вона працювала.
Але театр — не універсальна пігулка. Козуб чесно визнає: сцена підходить не всім, і це нормально. Його фраза про те, що «на сцені не можна нікого обманути», торкається нерву посттравматичного стресу: там, де захисні маски рятували, тут вони заважають.
Бабенко тримає селфі, зроблене перед пораненням, у реабілітаційному центрі «Титанові», де він працює психологом для ветеранів, у Києві, Україна, 21 січня 2026 року — Аліна Смутко
Участь у театральних постановках допомогла зміцнити впевненість, яку він намагався зберегти після травми — Аліна Смутко
33-річний Іван Воїнов підписує фотографію всіх учасників театральної групи ветеранів перед прем'єрою, Київ, Україна, 4 грудня 2025 року — Аліна Смутко
Посттравматичний стрес часто проявляється не гучними сценами, а дрібними щоденними зламами: страхом помилки, напругою в натовпі, розривом із «цивільною» мовою. Театральна терапія підводить до цих точок м’яко: через текст, мізансцену, контакт з партнером.
Психологічна підтримка в такому форматі відрізняється від кабінетної: тут працює не лише розмова, а й тіло, музика, світло. Коли ветеран вимовляє репліку перед залом, він не просто «ділиться» — він керує історією. Це повертає суб’єктність.
Показовою є й сама «Енеїда Котляревського» — гротескна, іронічна, різка, дуже українська. Вона дозволяє говорити про травму без прямої автобіографії, сховатися за персонажем і водночас — сказати правду. Такий культурний інструмент іноді діє точніше за лозунг.
Прем’єра в Києві, за описом, завершилася гучними оплесками: люди плакали, обіймали акторів, довго не відпускали зі сцени. Для цивільних це момент співприсутності, коли війна перестає бути новинною стрічкою і стає людським обличчям.
Є й ширший вимір — культурна дипломатія всередині країни. Ветеран на сцені змінює оптику глядача: з «жалю» на повагу, з «героїзації» на розуміння складності повернення. Це важливо, бо реінтеграція — процес двосторонній.
Мороз кланяється глядачам після прем'єри, у Києві, Україна, 4 грудня 2025 року — Аліна Смутко
Держава і громади можуть підсилити такі ініціативи без надмірної бюрократії: грантами на інклюзивний театр, партнерствами з реабілітаційний центром, доступом до майданчиків. Коли культура під’єднується до системи допомоги, вона стає частиною інфраструктури.
І ще одна річ: ветерани в театрі повертають собі право на майбутнє. Не «після війни», а вже тепер — у репетиційній кімнаті, де на підлозі лежать милиці й взуття, а поруч звучить музика. Там формується нова норма: жити, працювати, любити, виступати.
У словах Бабенка — «іноді життя після травми не закінчується, а тільки починається» — є формула, яку Україна шукає для цілого покоління. Театр не замінює лікування, але додає сенсу лікуванню. А сенс — це те, що тримає, коли болить тиша.
Ветеранська реабілітація, психологічна підтримка, арттерапія, протезування і реінтеграція не мають існувати окремими «папками». Історія Veterans’ Theatre показує: коли вони сходяться в одному місці, народжується простір, де поранені військові знову стають авторами власного сюжету.
