Будинок із неокласичними колонамина березі Тигру в Багдадідавно став дипломатичною адресою. Та для спадкоємців родини Лаві це насамперед дім, збудований у 1930-х, який перетворився на символ втраченої безпеки й незакритого боргу.
2 лютого 2026 року Трибунал адміністративний Парижа відмовився розглядати вимоги спадкоємців щодо орендної плати за приміщення, яке займає Французьке посольство в Багдаді. Суд вирішив, що не має юрисдикції щодо цього спору.
Позивачі просили понад 21,48 млн євро компенсації матеріальних і моральних збитків — сума, яка в медіа часто звучить як «позов на $22 млн». Але ключовим для суду стало не «скільки», а «де» і «за яким правом» це має вирішуватися.
За попереднім аналізом «Дейком», рішення показує вразливість діаспорних майнових претензій у Європі: навіть коли моральний аргумент сильний, процес часто ламається об технічні вузли — вибір права, компетенцію суду та імунітети держави.
У матеріалах суду зафіксовано: 28 грудня 1964 року власники підписали договір, щоб з 16 квітня 1965-го в будівлі розмістилося посольство; оренда становила 2000 іракських динарів. Це був контракт довіри до «сильного орендаря».
Вид з повітря на будинок, збудований Езрою та Хедурі Лаві у 1930-х роках — Сімʼї Лаві та Хаззам
Далі — політика. Суд описує контекст антисемітських законів в Іраку: замороження активів 1951 року, зміни 1967-го та заборону довгострокової оренди майна євреїв у 1968-му. Саме в цій рамці родина полишила країну.
Франція, зафіксовано в рішенні, принаймні з 1974 року не платила орендні платежі власникам. У 1978-му посольство уклало інший договір із іракським адміністратором «майна євреїв, позбавлених громадянства», а в 1983-му — з мерією Багдада.
Саме на цьому стику народжується головна дилема: чи може держава, що декларує права людини, посилатися на дискримінаційні рішення іншої держави, щоб зменшити власні зобов’язання. Або ж це приклад того, як дипломатія «узаконює» несправедливість.
Суд пішов шляхом формальної логіки: якщо контракт не містить чіткого вибору французького права, то договори, укладені державними службами за кордоном, регулюються правом країни виконання — тобто Іраку. Отже, французький адмінсуд «не компетентний».
Це не вирок по суті, а вирок процесу. У перекладі з юридичної мови: питання «хто правий» навіть не відчиняли — двері зачинили на порозі через юрисдикцію. Для родини це звучить як відмова в доступі до правосуддя.
Адвокати Жан-П’єр Міньяр та Імран Гермі назвали таку «підказку» шукати рішення в Іраку сюрреалістичною. У короткій репліці для AFP вони фактично описали це як позбавлення клієнтів реального шансу на справедливий розгляд.
У позиції держави лінія оборони інша: збитки нібито «безпосередньо спричинені» рішеннями іракської влади, а отже відповідальність слід шукати в Багдаді. Суд у своїй мотивації загалом віддзеркалив цей підхід — принаймні в частині застосовного права.
Наслідок виходить ширшим за один будинок. Якщо така логіка закріпиться, вона стане сигналом: спори про нерухомість, яку займають дипломатичні місії, легше «виштовхнути» в юрисдикції, де позивачам історично й політично складно захищатися.
Для спадкоємців це ще й травма історії іракських євреїв, яких витіснили дискримінація та насильство середини ХХ століття. «Дім» у таких історіях — не метафора, а документ того, що було відібрано не ринком, а політикою.
У січні «Дейком» уже пояснював, чому ця справа схожа на конфлікт між пам’яттю та бюрократією: коли держава визнає принципи реституції в одних сюжетах, але ховається за технічними бар’єрами в інших.
Попереду — апеляція і спроба змінити «рамку» спору. Якщо позивачі підуть далі у Франції, вони змушені будуть доводити не лише моральну правоту, а й те, що французька юстиція все-таки має інструменти для такого кейса.
Паралельно залишається політичний шлях: переговори, викуп об’єкта, компенсаційна угода. Але для Парижа це створює ризик прецеденту, а для родини — ризик нескінченного «діалогу без рішення», який триває десятиліттями.
Є ще один практичний урок для майбутніх договорів держав за кордоном: без чіткої арбітражної чи судової клаузули спір майже завжди сповзає туди, де його «зручніше» не вирішувати. Цей кейс — підручник із ціни пропущеної фрази в контракті.
У найближчі місяці справа стане тестом для Франції на узгодженість між правовою технікою та цінностями. Бо якщо «не ми, а вони» лишається єдиною відповіддю, то реституція перетворюється на красиве слово без механізму — і саме це б’є по довірі сильніше за будь-які суми.
