Рішення Європи використати заморожені російські активи як фінансовий важіль входить у найгострішу фазу. Ключовий тримач цих грошей — Euroclear у Брюсселі, де зосереджена найбільша частка резервів РФ, і саме туди спрямований російський удар.
Центробанк Росії заявив, що подав позов у московський арбітраж проти Euroclear, звинувачуючи компанію в «незаконних діях», які нібито позбавляють Москву доступу до фондів і цінних паперів. Це не жест для юристів, це сигнал для політиків.
Паралельно Євросоюз погодився на довгострокове «іммобілізування» суверенні активи РФ у межах блоку, щоб прибрати ризик піврічного продовження санкцій і можливого вето окремих урядів. Так ЄС прагне зробити схему стійкою.
Суть плану прагматична: фінансування України на 2026–2027 роки стає критичним, і Брюссель шукає джерело поза власними бюджетами. Механіка будується так, щоб не називати це «конфіскацією», але фактично — це важіль тиску на РФ.
Один із базових варіантів — «репараційна» модель: Європа видає позика Україні, а погашення прив’язує до репарації з боку Росії. Якщо репарацій немає — боргове навантаження для Києва мінімізують або відсувають, зберігаючи логіку авансу.
Юридичний вузол — міжнародне право та суверенний імунітет. Москва наполягає, що будь-яке пряме чи непряме використання активів без згоди власника є незаконним і порушує принципи імунітету держмайна. ЦБ РФ уже обіцяє багаторівневу атаку.
Ключовий страх ЄС — прецедент. Навіть якщо схема формально обходить слово «вилучення», ринки дивляться на сутність: чи можуть державні резерви стати заручником політичних рішень. Саме тому ЄЦБ і частина столиць постійно говорять про ризики довіри.
Найвразливіша точка — ризики для Бельгії, бо основний пул резервів зберігається саме там. Брюссель не хоче опинитися «крайнім» у разі позовів, арештів активів у відповідь чи міжнародних компенсацій. Тому країни торгуються про гарантії.
Додатково кілька держав — зокрема Бельгія, Болгарія, Італія та Мальта — прямо закликали вивчати альтернативи з «меншими ризиками». Це показує: консенсус є, але він крихкий, а юридична ціна помилки може бути величезною.
У хід іде і техніка права ЄС. Комісія просуває рішення через Стаття 122 як «надзвичайний» інструмент, що дозволяє ухвалювати економічні заходи кваліфікованою більшістю. Це зменшує загрозу блокування та робить замороження довшим.
Російський позов у Москві не змусить Euroclear перерахувати гроші — юрисдикція РФ не працює в ЄС. Але він створює «паперовий слід» претензій для майбутніх процесів і дає Кремлю політичну рамку: “нас пограбували, ми захищаємося”.
Далі — арбітраж і довгі міжнародні траси. Москва може посилатися на двосторонні угоди про захист інвестицій і пробувати тиснути на окремі країни, де є російські активи або де можна зачепити майно партнерів ЄС. Це вже гра на виснаження.
Європейський мотив також не приховується: без стабільного грошового потоку Київ слабшає на фронті і за столом переговорів. Брак коштів автоматично зменшує позиції України у мирні переговори, а ЄС не хоче заходити в 2026 рік з «діркою» в обороні.
Ще один нерв — відносини зі США. Частина американських напрацювань передбачала використання резервів радше на післявоєнну відбудову, і європейський кредит «до миру» може дратувати Вашингтон. Але для ЄС це вибір між ризиком і фінансовою паузою.
Тут важливо розуміти, що сама конструкція «позика під заморожені кошти» — компроміс між правом і політикою. ЄС намагається залишитися в рамці, де активи формально не відбирають, а лише використовують їх як гарантію чи джерело доходності.
Росія відповідає дзеркальною риторикою про «крадіжку» і обіцяє використовувати всі інструменти — від національних судів до міжнародних інстанцій. Реальна мета — підняти для Європи ціну рішення, зробити його токсичним і юридично небезпечним.
На практиці основний фронт буде не в одному суді, а в десятках паралельних процесів. Будь-яка країна-учасник може отримати ризик арештів або позовів на свої активи в третіх юрисдикціях, якщо Кремль знайде зачіпку й політичну волю йти до кінця.
Політично ЄС також страхується від внутрішніх блокувань: щорічний перегляд замість голосування кожні шість місяців знижує шантаж і зменшує роль урядів, які симпатизують Москві. Це робить санкції ЄС більш “технічними”, а отже — стабільнішими.
Кінцева дилема проста: або Європа приймає юридичний ризик заради швидкого фінансування України, або ризикує побачити фінансове виснаження Києва й посилення тиску РФ. Позов проти Euroclear — це попередження, що конфлікт переходить у довгу правову війну.
Якщо план буде реалізовано, він стане новою нормою економічної війни: резерви перетворяться на інструмент примусу, а довіра до принципу «недоторканності суверенних активів» буде переглянута на практиці. Це рішення з наслідками на десятиліття, не на один бюджет.
