Питання перетину кордону під час війни для українських чоловіків давно перестало бути суто формальністю. Воно болюче, складне й часто наповнене емоціями, особливо коли йдеться про військових, які пройшли полон і повернулися додому з важким багажем пережитого. Саме така ситуація сталася з ветераном і журналістом Євгеном Шибаловим, чия історія викликала широкий суспільний резонанс.
Його поїздка мала цілком зрозумілу і поважну мету – участь у конференції Гарвардського університету. Для людини, яка пройшла війну й полон, можливість говорити зі світом про український досвід є не просто особистою справою, а формою служіння країні. Проте на кордоні ця логіка раптом зіштовхнулася з сухими рядками інструкцій.
Ситуація, що виникла, показала глибший конфлікт між буквою закону та людською реальністю. З одного боку – чіткі правила воєнного стану, з іншого – долі конкретних людей, які вже заплатили надвисоку ціну. Саме на цьому перетині і виникають непорозуміння, що боляче ранять довіру.
Історія Шибалова стала прикладом того, як навіть передбачене законом право може залишатися недоступним без правильно оформленого документа. Вона змусила багатьох замислитися: чи достатньо держава зробила, аби полегшити шлях тим, хто повернувся з полону.
Цей випадок важливий не лише як приватний інцидент, а як сигнал про системну проблему, яку більше неможливо ігнорувати.
Між законом і реальністю: чому ветерана не одразу випустили за кордон
Коли Євген Шибалов повідомив, що його зняли з автобуса на кордоні, це прозвучало як абсурд. Колишні військовополонені, згідно із законом, не підлягають обов’язковій мобілізації. Саме на цю норму він і спирався, вирушаючи в дорогу.
Однак реальність виявилася складнішою. Закон дає право на відстрочку, але це право має бути оформлене належним чином. Без відповідного рішення та внесення даних прикордонники фізично не можуть «побачити» цю відстрочку в системі.
Сам Шибалов чесно визнав: формально він залишається військовозобов’язаним, адже колишні полонені можуть повернутися до служби добровільно. Саме ця правова двозначність і стала причиною затримки.
Прикордонники опинилися в ситуації, де людське співчуття не може переважити службові повноваження. Вони не мають права ухвалювати рішення на власний розсуд, навіть коли обставини здаються очевидними.
Цей момент оголює ключову проблему: держава декларує підтримку ветеранів, але механізми реалізації цієї підтримки часто залишаються надто громіздкими і негнучкими.
Позиція ДПСУ: правила, повноваження і відповідальність
У Державній прикордонній службі наголосили, що заборони на перетин кордону щодо Шибалова не було. Йшлося лише про тривалішу перевірку документів, адже у чоловіка не було оформленої відстрочки від призову.
Речник ДПСУ Андрій Демченко пояснив, що прикордонники не визначають статус людини самостійно. Вони працюють виключно з тими даними, які надані іншими державними органами, зокрема ТЦК та СП.
Саме територіальні центри комплектування відповідають за оформлення відстрочок і внесення інформації до відповідних реєстрів. Без цього навіть законне право залишається лише теорією.
У випадку з ветераном прикордонники зробили максимум можливого в межах своїх повноважень – звернулися до центрального офісу ДПСУ. Лише після отримання підтвердження з Києва його пропустили через кордон.
Цей епізод показує, що проблема не в окремих працівниках, а в самій системі, де надто багато залежить від паперів і надто мало – від життєвого контексту.
Висновки і виклики: що має змінитися для колишніх полонених
Повернення з полону не означає повернення до нормального життя за помахом руки. Це довгий шлях, сповнений психологічних, соціальних і правових труднощів. І кожна така ситуація на кордоні лише підсилює відчуття вразливості.
Історія Євгена Шибалова демонструє: навіть маючи законне право, ветеран може опинитися в підвішеному стані через відсутність одного документа. Це створює зайві бар’єри там, де держава мала б навпаки спрощувати процедури.
Очевидно, що система потребує змін – більш автоматизованих рішень, кращої взаємодії між відомствами та проактивної допомоги тим, хто повернувся з полону. Людина не має самотужки пробивати стіни бюрократії.
Сам Шибалов після повернення пообіцяв звернутися до ТЦК для оформлення відстрочки. Але не кожен ветеран має сили, ресурси й публічний голос, щоб добиватися свого.
Ця історія – нагадування про відповідальність держави перед тими, хто вже виконав свій обов’язок. Свобода пересування для них має бути не випробуванням, а гарантованим правом, підтвердженим не лише законом, а й реальною практикою.
