Президент США оголосив про нанесення ударів по ключових ядерних об’єктах Ірану, заявивши про “серйозні пошкодження” на Фордоу, Натанці та Ісфахані.
Пентагон підтвердив, що ці удари були здійснені “в повній координації” зі Збройними силами Ізраїлю, але остаточний вплив на можливості збагачувати уран у рамках ядерної програми Ірану ще належить оцінити.
Суспільство Перської затоки, світові енергетичні ринки та регіональна безпека регіону опинилися в стані високої тривоги: десятки тисяч американських військових перебувають на базах в арабських монархіях, а Іран, попри значні втрати інфраструктури, усе ще зберігає арсенал ракет малої та середньої дальності, а також дрони й проксі-сили.
Ключове питання зараз полягає в тому, чи обере верховний лідер Аятолла Хаменеї шлях примусового перемир’я, подібно до ситуації в 1988 році, чи віддасть перевагу подальшій ескалації, що може докорінно змінити стратегічну динаміку на Близькому Сході.
Порівняння з рішенням 1988 року, коли засновник Ісламської Республіки Аятолла Рухолла Хомейні назвав мир “чашею отрути”, але погодився на припинення вогню, залишається нав’язливим.
Сьогодні Іран, зіткнувшись із прямим ударом з боку США, ризикує втратити залишки довіри свого населення та союзників у регіоні. Водночас керівництво Тегерана пам’ятає про уроки минулого: дипломатія може надати режиму час та простір для відновлення потенціалу ядерного збагачення, зберігаючи мінімальні канали для обміну інформацією з МАГАТЕ.
Саме готовність відкрити переговори за посередництва європейських лідерів може стати тим каталізатором, що дозволить знизити градус напруги та уникнути небезпечного зіткнення, яке суттєво похитне безпеку Перської затоки.
Проте аргументи на користь ескалації також мають вагу. Відмова Аятолли Хаменеї довіряти гарантіям США після одностороннього виходу Вашингтона з ядерної угоди 2018 року стимулює його демонструвати силу через удари по американських базах у регіоні або організацію чергової хвилі атак проксі-груп, зокрема Хуситів у Ємені. Така тактика відображає прагнення зберегти імідж захисника національних інтересів та показати, що навіть відчутні руйнування ядерних об’єктів не вщент знищать амбіцій Ірану. Масштабна відповідь може включати блокаду Ормузької протоки — ключового морського шляху для експорту нафти, що моментально спровокує зростання цін на енергоносії та посилить міжнародну кризу.
З іншого боку, сценарій примусового перемир’я дозволяє Тегерану зберегти ядро своєї ядерної програми, уникнувши тотального руйнування. Економічні санкції тримають країну в стані глибокої рецесії, а спроби максимального тиску лише поглиблюють гуманітарну кризу. Тому компроміс, навіть якщо його доведеться подати як “необхідну жертву”, може стати найменш болючим шляхом до збереження влади.
Крім того, відновлення діалогу з Європою та посередництво ООН відкривають можливість отримати хоча б часткову зняття санкцій, що посилить внутрішню легітимність режиму та дасть шанс пом’якшити економічну кризу.
Найбільш імовірним здається комбінований підхід: поєднання обмеженого ескалації задля демонстрації сили та готовності до дипломатії після першої хвилі відповіді. Якщо протягом кількох тижнів Іран зможе утриматися від нових ракетних ударів по американських об’єктах і продемонструє контроль над ситуацією, це створить вікно для переговорів. Водночас США повинні будуть показати гнучкість у діалозі, підтвердивши, що не прагнуть повного знищення іранської програми, а лише обмеження її військової складової.
Напруга в Перській затоці та навколо Ормузької протоки залишатиметься високою, поки не буде чіткої домовленості про припинення широкомасштабних дій. Саме від успіху майбутньої дипломатії залежатиме, чи зійде Іран із шляху ескалації, чи продовжить загравати з вогнем, підвищуючи загрозу для всього регіону. Якщо компроміс виявиться неможливим, то це може запустити нову фазу конфлікту, що загрожує не лише локальними ударами, а й глобальною кризою енергетичної безпеки.
Отже, обрання між примусовим перемир’ям та ескалацією — це не лише внутрішній політичний вибір Ірану, а ключовий фактор, що визначить стратегічну динаміку на Близькому Сході та рівень безпеки регіону на роки вперед. Уряди країн Перської затоки, європейські посередники та Сполучені Штати мають уважно моніторити подальші кроки Ірану й готувати багатовекторні рішення, здатні запобігти неконтрольованому поширенню бойових дій і спрямувати конфронтацію в русло переговорів.
