Відсутність президента РФ Володимира Путіна на мирних переговорах в Туреччині стала неочікуваним і значущим ударом по дипломатичних надіях Києва. Після кількох місяців напружених узгоджень формат бізнес-місії Москва вирішила делегувати для переговорів менш відомих представників, серед яких очільник групи радників при Кремлі Володимир Мединський, заступник міністра закордонних справ та військовий розвідник. Цей «другорядний» склад викликав глибоке розчарування в української сторони, оскільки відсутність гарантії прямої участі гаранта Кремля означає неліквідність усіх попередніх домовленостей і відкладає будь-які реальні рішення на невизначений термін.
Уранці четверга в Анкарі запанувала плутанина: російська делегація розмістилася в готелі на узбережжі Босфору, але офіційного підтвердження зустрічі від турецької сторони не надійшло. Міністерство закордонних справ РФ стверджувало, що переговори відбудуться в Стамбулі в другій половині дня, тоді як Анкара заявляла про відсутність будь-яких узгоджених графіків. Це протиріччя змусило сотні журналістів очікувати біля палацу Долмабахче, але жодні переговори так і не почалися. Така ситуація демонструє недостатню координацію між Москвою і її союзниками, а також бажання Кремля використовувати перемовини для пропагандистського ефекту, а не для досягнення реального миру.
Володимир Зеленський, прибувши до Анкари для зустрічі з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом, охарактеризував російську делегацію як «декоративну». Він підкреслив, що рівень уповноваження росіян надзвичайно низький і ставить під питання будь-які перспективи прийняття зобов’язань. Київ, натомість, наполягає на чіткому погодженні порядку денного, визначенні учасників переговорів і конкретних умов — насамперед встановлення термінів припинення вогню, обміну полоненими та гарантій безпеки. Без участі Путіна жодна з цих тем не може бути вирішена на рівні, достатньому для остаточного оформлення угоди.
Реакція міжнародної спільноти була неоднозначною. Президент США Дональд Трамп, перебуваючи з візитом у Перській затоці, заявив, що без прямої зустрічі Путіна та Зеленського жодних зрушень не відбудеться, і пообіцяв приєднатися до переговорів, коли буде «доцільно». Це твердження підкреслює зміну риторики з боку Вашингтона: раніше Трамп критикував обидві сторони, тепер же він вимагає особистого діалогу між лідерами. Також міністр закордонних справ Франції Жан-Ноель Баро висловив занепокоєння, назвавши відсутність Путіна «порожнім кріслом» і закликав Росію проявити «хоробрість» для подальшого просування мирного процесу.
Хоча Росія публічно запевняє, що її делегація «готова до серйозної роботи» та чекає в Стамбулі, такий тактичний крок натякає на відмову Кремля зобов’язатись щодо припинення бойових дій. Кремлівські вимоги залишаються незмінними: відмова від вступу України в НАТО, визнання анексії Криму, передачі під контроль Москві стратегічних регіонів Донеччини та Луганщини. Для Києва це неприйнятно, адже означало б фактичну капітуляцію та втрата суверенітету. Відтак Україна наполягає на чітких часових рамках угоди — перш за все, негайному 30-денному припиненні вогню, яке розглядається як перший крок до ширшого мирного діалогу.
Кремль же демонструє, що для нього будь-які поступки можливі лише в обмін на значні територіальні й політичні поступки з українського боку. Згідно з останніми даними, російські війська контролюють майже п’яту частину території України, що лише підсилює позицію Москви як «сильнішої» сторони в переговорному процесі. Однак на додачу до військових переваг, міжнародні санкції посилюються, і є ризик подальшої ізоляції Росії в світовому співтоваристві. Саме тому Кремль може використовувати тактику затягування часу для полегшення впливу санкційного тиску, одночасно очікуючи, що Захід втомиться від протистояння.
Перспективи мирного процесу залежать від внутрішньої консолідації України. Київ повинен посилити переговорні позиції через активну дипломатію з партнерами — насамперед зі США, ЄС та ключовими країнами регіону. Офіційні представники України вже заявили про готовність обговорювати широкий спектр питань: оборонну підтримку, поступове зняття санкцій за умови виконання домовленостей, а також створення міжнародного механізму гарантій безпеки. Такий підхід дозволить уникнути розбіжностей у трактуванні перемовин та зміцнити віру в реальні результати.
Україна також може використати цифрові та інформаційні інструменти для інформування світової спільноти про реальний стан справ на фронті. Висвітлення наслідків бойових дій, свідчень мирних жителів, фактів руйнувань сприятиме збереженню солідарності Заходу та утриманню санкційного режиму. Паралельно Київ поступово нарощує військову підтримку з боку партнерів, удосконалюючи систему протиповітряної оборони та логістики, щоб підсилити власну здатність стримувати російський наступ.
Наступним етапом має стати оновлення переговорної команди України з максимальним залученням авторитетних експертів із зовнішньої політики, оборони та економіки. Присутність на переговорах представників НАТО та ЄС у форматі спостерігачів допоможе гарантувати прозорість процесу та унеможливить спроби Кремля маніпулювати домовленостями. Паралельно Україна повинна працювати над законодавчими змінами та реформами, які надаватимуть додаткові важелі впливу на Росію через міжнародні трибунали та суди.
Ключовим завданням для Києва в найближчі тижні стане мобілізація міжнародного тиску на Кремль: створення єдиного фронту у форматі G7, поглиблення координації з країнами Балтії та Східної Європи, активізація роботи з інституціями ООН. Водночас Україна не повинна відмовлятися від власного плану відновлення миру, який передбачає економічну реінтеграцію захоплених територій, децентралізацію влади та виключення можливості повторного зовнішнього втручання.
Таким чином, «порожнє крісло» Путіна стало черговим сигналом про справжні наміри Кремля: не шукати компроміс, а відтягувати мирний процес, використовуючи його як інструмент пропаганди. Україна та її партнери повинні об’єднати зусилля, щоб цей трюк не зруйнував єдність Заходу і не деморалізував українське суспільство. Попереду — складні рішення, але чітка стратегія, солідарність із союзниками та рішучість можуть змінити розстановку сил.
Відтепер ключове завдання української дипломатії — домогтися формату переговорів, у якому присутність Путіна або високопосадовців із повноваженнями ухвалювати рішення стане обов’язковою умовою. Інакше кожна нова зустріч може обернутися лише інформаційною ілюзією, відволіканням міжнародної уваги та подальшою ескалацією насильства. Єдиний шлях до миру лежить через реальний діалог на рівні очільників держав, що прийматимуть остаточні рішення. Лише так Україна зможе закласти фундамент для довготривалого припинення вогню та стабільного відновлення безпеки в регіоні.
