Володимир Путін продовжує війна проти України, не зважаючи на жорсткі слова Дональда Трампа, і робить це з відчуттям власної невідворотної перемоги. За інформацією джерел, близьких до Кремля, російський лідер переконаний, що фронт поступово прогинається, а сили оборони Києва виснажуються швидше, ніж Захід здатен їх підкріплювати.
Путіна не збентежили ані шість телефонних розмов з американським президентом, ані натяки на посилені санкції, бо він вважає, що час і демографічні ресурси працюють на Росію.
Його логіка проста: якщо нинішній темп бойові дії збережуться, українська армія втратить критичну масу резервів уже восени, а тоді відкриється шлях до нав’язування вигідного Москві «мирного» пакета, що фактично затвердить захоплені території й змусить Захід визнати нові реалії.
З Кремля лунає теза, ніби «будь-які поступки зараз — це списати результати трирічних зусиль на полі бою». Тому Росія нарощує артилерійські обстріли, дрони-камікадзе та штурми малими тактичними групами вздовж усієї лінії зіткнення, випробовуючи оборону ЗСУ на міцність.
У Москві впевнені: якщо продемонструвати зростання втрат України й поставити під сумнів спроможність НАТО оперативно поповнювати складні системи ППО, політична воля Заходу слабшатиме. Саме тому Путін паралельно пропонує Трампу дугу економічних пряників — інвестиції у видобуток рідкоземів, спільний газовий хаб у Європі, «нейтральне посередництво» на Близькому Сході.
Усе це в пакеті має зробити нові санкції менш привабливими для Вашингтона, переконують кремлівські радники, бо частина американського бізнесу побачить шанс на швидкий прибуток.
Однак поки адміністрація США не перетворює погрози на реальні обмеження, Росія відчуває себе безкарною. З моменту інавгурації Трампа минуло півроку, а жоден новий санкційний список, пов’язаний із вторгненням, так і не запрацював.
На фотографії, опублікованій державними ЗМІ, президент Росії Володимир В. Путін оглядає виставку військової техніки в Москві в неділю. Михайло Метцель/Sputnik
У Києві це називають «токсичною паузою», адже без тиску на фінансові канали та нафтогазові доходи Кремль спокійно фінансує мобілізацію ще 200 тисяч контрактників. Водночас ЗСУ залежать від темпів виробництва снарядів у США та ЄС, які, попри рекордні бюджети, все ще не наздогнали потреби передової. Росіяни уважно моніторять логістику, фіксують падіння частоти рейсів зі зброя на польські хаби й роблять висновок, що вікно можливостей для прориву відкрите максимум на три-чотири місяці.
Ключовим елементом психологічного тиску стали масовані атаки дронів на Київ і Харків. Ці обстріли виконують одразу дві функції: виснажують запаси ракет ППО Patriot і створюють медіакартинку руйнувань, покликану переконати світову аудиторію, що Україна близька до колапсу.
Кремлівська пропаганда тиражує наратив про «невідворотний кінець української державності», розраховуючи на втому європейського виборця, якому дорожча стабільність цін на енергоносії, ніж далекий фронт на сході.
Путін розуміє, що гучні слова Трампа про «нікчемні обіцянки Кремля» не підкріплені масштабним збільшенням військових поставок. А без нової хвилі зброя, зокрема далекобійних ракет ATACMS і дронів-камікадзе Switchblade, Україна не зможе повернути ініціативу.
Попри це, на дипломатичному рівні Кремль удає «конструктивність». Путін засипає Білий дім компліментами, називає Трампа «відважним» і публічно заявляє, що «готовий до діалогу». Такий контраст між словами й ударами по мирних кварталах має посіяти сумніви серед американської еліти: можливо, скасування санкцій справді відчинить двері до швидкого припинення вогню?
У реальності будь-яка «пацифікація» за планом Кремля означатиме заморожування лінії фронту на умовах Росії, обмеження членства України в НАТО та фактичну легалізацію окупованих областей. Саме це пояснює, чому російські пропагандисти щоразу підкреслюють: «Путін не віддасть жодного метра без гарантій демілітаризації».
Ескалація має ще один, малопомітний, але критичний вимір — кадрово-демографічний. Україна мобілізувала від початку повномасштабного вторгнення понад мільйон громадян, але резерв людських ресурсів обмежений, тоді як Росія черпає контингент із 140-мільйонного населення і не гребує вербуванням ув’язнених чи мігрантів із Центральної Азії.
Путін ставить на «екватор війни» — момент, коли Україна вичерпає підготовлені бригади швидше, ніж партнери зможуть навчити й озброїти нові. За оцінками британської Military Balance, лише 35 % українських військових формувань наразі укомплектовані на 90 % і більше, тоді як російські полки поповнюються щомісяця. Це створює відчуття неминучості серед російського генералітету, де вже говорять про «парад у Львові» як пропагандистську мету 2026 року.
У вівторок кияни ховаються всередині станції метро під час повітряної тривоги. Аліна Смутко
Міжнародна реакція поки що не змінює стратегічний розрахунок Кремля. НАТО офіційно заявляє, що «не дозволить Росії виграти», але дискусії всередині альянсу зосереджені на захисті східного флангу й модернізації складів, а не на різкому збільшенні постачання Україні. Німеччина, Франція та Італія обережні, бо бояться відкритого втручання, тоді як Польща та країни Балтії вичерпують власні запаси.
Путін бачить цю мозаїчність і розуміє, що вирішальний фактор — політична воля США. Якщо Трамп і надалі обмежиться словами без санкцій і без нових пакетів зброї, баланс зрушиться на користь Москви. Тому російська дипломатія продовжує підживлювати ілюзорні надії Вашингтона на «великий угоду» про контроль над ядерними арсеналами, знаючи, що такий порядок денний привабливий для частини американського істеблішменту.
Для України ж ситуація надзвичайно небезпечна. Київ сподівається, що оголошене поновлення поставок Patriot та Hellfire не буде останнім, а Санкції США нарешті вдарять по російських енергоекспортних доходах.
У протилежному випадку загроза прориву фронту та ракетного терору по містах збільшиться. Проте український уряд робить ставку на власну мобілізацію технологій — дрони, штучний інтелект для розвідки, 3D-друк запчастин — і продовжує переконувати Захід, що кожен переданий снаряд наближає справедливий мир.
Підсумовуючи, Путін розглядає нинішній момент як оптимальний для ескалації, бо вважає, що санкції легко пережити, а міцніша військова підтримка України малоймовірна. Геоекономічний тиск США залишається гіпотетичним, зброя надходить повільніше, ніж рухаються російські резерви, а НАТО обмежене механізмом консенсусу.
Трамп може лаятися публічно, та доти, доки ці слова не перетворяться на нові пакети санкцій, на рекордне фінансування оборонних замовлень і на чіткий план довгострокової допомоги Києву, Кремль продовжуватиме ставку на колапс української оборони. І саме тому ключові слова сьогодні — Путін, війна проти України, фронт, США, санкції, Росія, бойові дії, Київ, НАТО і зброя — залишаються у центрі глобальної безпекової повістки й визначатимуть, якою буде карта Європи у найближчі роки.
