Російський ракетно-дроновий удар по Києву, що забрав життя щонайменше семи людей і поранив два десятки містян, став холодним душем для тих, хто ще вірив у швидке завершення війни через мирний план Трампа. Замість жесту доброї волі Москва синхронізувала обстріли з новим раундом переговорів.
Формально цього дня США, Росія й Україна продовжували обговорювати 28-пунктний мирний план у форматі «Женева – Абу-Дабі». Американська делегація на чолі з міністром армії Деніелом Дрісколлом вела консультації з росіянами, паралельно адаптуючи документ під вимоги Києва.
Оновлена версія плану викристалізувалась після переговорів у Женеві, де українська команда змусила Вашингтон зняти найбільш відверті поступки на користь Москви. Йшлося про надмірні обмеження для української армії, територіальні втрати й «гарантії», які де-факто закріплювали б російський контроль.
Однак Кремль дає зрозуміти: для нього рамкою залишаються не правки, погоджені з Україною, а «дух і буква Анкориджа» – серпневої зустрічі Путіна й Трампа на Алясці. Саме там, за словами Сергія Лаврова, було погоджено російське бачення завершення війни, яке Москва тепер відмовляється переглядати.
Заяви Лаврова про те, що істотне відхилення від «анкориджського» консенсусу зробить ситуацію «фундаментально іншою», фактично звучать як попередження: Росія готова блокувати мирний план Трампа, якщо із документа приберуть її максималістські вимоги щодо територій і статусу України.
Паралельно Кремль намагається довести, що силовий шантаж залишається легітимним інструментом. Масований удар по Києву, а також атаки на Одещину, Харківщину, Дніпропетровщину, Чернігівщину й Черкащину показують: головною ціллю Росії лишається енергетична інфраструктура й усе, що «тримує нормальне життя».
Для українців така комбінація дипломатії й ракетного терору не виглядає як рух до миру. Кияни, які знову ночували в укриттях та паркінгах, сприймають переговори як фон до чергового загострення. У суспільстві зростає скепсис: «як можна домовлятися із тим, хто паралельно спалює міста?»
Президент Володимир Зеленський намагається балансувати між вимогами союзників і настроями всередині країни. У публічних заявах він визнає прогрес у переговорах зі США, але наголошує: жодної фінальної мирної угоди з Росією ще немає, а «найделікатніші пункти» доведеться обговорювати особисто з Дональдом Трампом.
Для Офісу президента ключовою умовою стало питання гарантій. Так звана коаліція охочих – група європейських союзників, що не брали участі у першій версії мирного плану Трампа, – наполягає: будь-яка мирна угода має бути підкріплена реальними, а не паперовими безпековими зобов’язаннями.
Франція через Емманюеля Макрона формулює це максимально прямо: «хороший мир» можливий лише за наявності «дуже міцних гарантій безпеки». Париж нагадує: Україна вже мала Будапештський меморандум і низку зобов’язань, які не зупинили російську агресію. Тому повторення старих схем просто неможливе.
У центрі дискусії – конфігурація майбутньої архітектури безпеки. Йдеться про те, чи отримає Україна щось на кшталт багатонаціональної «сили запевнення» від коаліції охочих, проміжні формати співпраці з НАТО або чіткий графік вступу до ЄС, який зробить ціну нового нападу для Росії занадто високою.
Важливо, що європейські партнери фактично відкидають ідею угоди, написаної виключно у Вашингтоні й Москві. Сигнал Макрона можна прочитати як претензію до мирного плану Трампа: рішення, що впливають на безпеку Європейського Союзу й НАТО, не можуть ухвалюватися без участі континентальних столиць.
На цьому тлі позиція Києва залишається складною. З одного боку, Україна змушена працювати з документом, який у первинному вигляді був явно проросійським, щоб не втратити підтримку ключового союзника. З іншого – будь-які поступки за мирний план Трампа обмежені межами, які суспільство здатне прийняти.
Політичний тиск доповнюється моральним. Українці бачать похорони після ударів по Тернополю, Києву й іншим містам, чують історії про дітей, що згорають у вогні, і паралельно – читають про дедлайни, які Вашингтон нібито ставить Києву для погодження умов. Це формує відчуття глибокої несправедливості.
Опозиційні політики, зокрема депутат від «Голосу» Ярослав Юрчишин, прямо говорять: навіть «поганий мир» не може нав’язуватися жертві ультиматумом, тиск має концентруватися на агресорі. Проте попри критичні заяви, більшість політиків визнають: сподівання на завершення війни є всезагальними.
У стратегічній площині головний ризик для України – повторення сценарію, коли фінансові стимули й «угоди про торгівлю» намагаються підмінити розуміння справжніх цілей Кремля. Як нагадує аналітик Віталій Портников, Росія воює не за економічні бонуси, а за політичний контроль і території, а відтак логіка «раціональних вигод» тут не працює.
Трамп, зі свого боку, мислить категоріями швидких результатів: зменшити витрати США, показати виборцям «угоду століття», зупинити війну в Європі. Але у поєднанні з ірраціональністю російського керівництва така логіка може призвести не до миру, а до нового циклу конфлікту за дещо змодернізованими лініями фронту.
Не менш значущим є й те, що Росія паралельно демонструє готовність до ескалації за межами України. Масовані удари по Краснодарському та Ростовському регіонах у відповідь на дії ЗСУ свідчать: обидві сторони поступово розширюють географію війни, що ускладнює будь-яке майбутнє перемир’я.
Для Європи мирна угода з Росією в нинішньому форматі – екзамен на власну суб’єктність. Або ЄС разом із коаліцією охочих вбудовуються в контуру договору, забезпечуючи Україні гарантії безпеки й ресурсну підтримку, або ризикують опинитись статистами в угоді між Вашингтоном і Москвою.
Висновок для України також жорсткий. Мирний план Трампа може стати не кінцем війни, а лише її новою фазою, якщо до тексту не буде вписано чітких параметрів: жодного юридичного визнання анексій, збереження права на оборону, довгострокові військові й економічні гарантії з боку Заходу.
Ракетний удар по Києву саме в день активних переговорів став наочним нагадуванням: Росія визнає тільки той формат, де поєднуються дипломатичні формули й сила зброї. Тому будь-яка мирна угода з Росією, яка не змінює цієї базової логіки Кремля, залишатиметься вразливою й нестійкою.
У найближчі тижні вирішальним стане не лише текст договору, а й те, як його сприймуть українці, союзники й сам Кремль. Якщо документ буде трактуватися як «відкладена капітуляція», він не витримає випробування ні політикою, ні новими ударами. Лише поєднання стримування, реформ і чітких гарантій може перетворити мирний план на реальний шанс, а не на чергову ілюзію миру під гуркіт російських ракет.
