Новорічної ночі елітні підрозділи США вже чекали в Карибському регіоні, щоб здійснити рейд у Каракасі й захопити Ніколаса Мадуро та його дружину Сілію Флорес. План був готовий, але погода зірвала старт: хмари не давали потрібного «вікна» для удару.
Коли пізно у п’ятницю небо прояснилося, Дональд Трамп дав «добро». У темряві гелікоптери підвезли Delta Force до укріпленого об’єкта, де, за даними США, подружжя спало. Саме фактор раптовості мав зламати охорону й не дати втекти в «безпечну кімнату».
За версією американських посадовців, Мадуро спробував прорватися до схованки за сталевими дверима. Командос нібито мали інструменти для прорізання бар’єрів і діяли максимально швидко. Трамп стверджував, що спротив був мінімальним, а захоплення відбулося за лічені хвилини.
Операцію підтримували спеціальні авіаційні екіпажі 160th SOAR, які виконують найризикованіші місії. Гелікоптери йшли низько, а команди екстракції та штурму рухалися паралельно. За словами військових, у повітрі працювали засоби придушення зв’язку та наведення.
Паралельно по Каракасу прокотилися вибухи на ключових військових об’єктах. США намагалися «вимкнути» протиповітряну оборону, щоб коридор для гелікоптерів був максимально безпечним. Цей етап став частиною масштабнішої спецоперації, яку військові назвали Absolute Resolve.
Цивільні особи, що проживають у Фуерте Тіуна, найбільшому військовому комплексі Венесуели, залишають об'єкт у Каракасі в суботу — Федеріко Парра
Заявлялося, що загалом задіяли понад 150 літаків із двох десятків точок у Західній півкулі. У повітрі працювали винищувачі, борти радіоелектронної боротьби, платформи раннього попередження та бомбардувальники. Мета була проста: «засліпити» оборону й забезпечити штурм.
Важлива деталь — кіберкомпонент. Американські оператори, за описом джерел, сприяли блекауту міських вогнів, щоб ускладнити реагування. Такий сценарій робив Каракас «чорним полем», де вирішують секунди й правильна навігація, а не чисельність охорони.
Ключовим чинником стала багатомісячна розвідпідготовка та аналіз «pattern of life». США збирали дані про переміщення Мадуро, його побут і маршрути до деталей. Це був класичний підхід для «kill-or-capture» місій, але тепер — у країні, з якою США формально не воюють.
Окремо згадувалася роль ЦРУ та джерел усередині венесуельської влади. За даними співрозмовників, інформація про місцеперебування й звички Мадуро надходила регулярно. Це підсилювало ефект несподіванки й давало змогу підібрати момент, коли ризики мінімальні.
Після захоплення пару доправили гелікоптером на USS Iwo Jima — десантний корабель біля узбережжя. Далі їх переправили до США, а згодом — до Нью-Йорка, де очікуються процесуальні дії. Логістика виглядала як «конвеєр»: забрати, вивезти, ізолювати, легалізувати арешт.
Знищений зенітний підрозділ на військовій авіабазі Ла-Карлота у Венесуелі — Леонардо Фернандес Вілорія
Адміністрація намагалася подати подію як правоохоронну операцію, де військові лише «підтримують арешт». Звучала теза, що на місці були співробітники Мін’юсту США, які мали «зачитати права» і формально оформити затримання. Але ярлик law enforcement не вирішує питання законності сили.
Юристи ззовні влади підкреслювали: застосування сили проти іншої держави лишається проблемою міжнародного права. Навіть якщо мішень — обвинувачений у злочинах лідер, це не автоматичний дозвіл на військове вторгнення. Саме тут з’являється ризик прецеденту для інших гравців.
Так само гостро стоїть питання Конгрес США. Повідомлялося, що ключові комітети були поінформовані вже після факту. Команда Трампа посилалася на повноваження головнокомандувача за Article II та на «загрозу», яку, за їхніми словами, становив режим Мадуро.
Критики вказують: відсутність попереднього мандата Конгресу робить операцію політично токсичною всередині країни. Для частини американців це виглядає як повернення до практики «режимної зміни» в Латинській Америці. І тепер питання не тільки «як», а й «що далі».
Операція мала і військову ціну. США заявили про відсутність загиблих серед американців, але визнали травми та обстріли. Одна з машин могла бути уражена стрілецькою зброєю, хоча залишалася керованою. Про втрати венесуельських силовиків говорили обережно й без цифр.
Дим піднімається з доку після того, як у суботу в порту Ла-Гуайра у Венесуелі було чути вибухи — Матіас Делакруа
У Каракасі тим часом прозвучала жорстка реакція від Делсі Родрігес. Вона засудила «брутальну агресію» і заперечила легітимність дій США. Ба більше, риторично вона називала Мадуро «єдиним президентом», що демонструвало: контроль над системою влади після удару не гарантований.
Це створює парадокс: Вашингтон забрав першу особу, але не зламав політичну конструкцію. Якщо апарат і силовики залишаються єдиними, вони можуть перетворити арешт на мобілізаційний міф. У такому разі «перемога за дві години» здатна перетворитися на тривалу кризу.
Окремий пласт — кримінальні обвинувачення, які стали офіційним обґрунтуванням. США роками пов’язували Мадуро з нарко-тероризм і контрабандою кокаїну, а також із озброєннями. У матеріалах фігурує Cartel of the Suns як мережа посадовців і військових.
Американські прокурори також згадують взаємодію з FARC та іншими структурами регіону. Та навіть тут є розрив між політичною риторикою та географією наркотрафіку. Для частини експертів Венесуела радше транзитний вузол, а не головний центр, тож «війна за наркотики» сприймається як ширма.
Важливо, що адміністрація вела кампанію тиску задовго до рейду. З осені США посилили морські операції, нищили підозрювані «наркочовни» та перехоплювали поставки. Це породило звинувачення в надмірному застосуванні сили та можливих позасудових вбивствах.
Знищені морські контейнери в порту — Матіас Делакруа
Паралельно тривали удари по логістичних точках, включно з портами та доками. Деякі джерела говорили і про роль ЦРУ в точкових атаках. Такий «градієнт ескалації» підводив до головного: або Мадуро йде сам, або його заберуть силою.
За повідомленнями співрозмовників, Мадуро пропонували «вихід» — еміграцію до третьої країни в обмін на пом’якшення санкції та гарантії. Серед можливих напрямків звучали Туреччина чи Катар. Логіка проста: краще вигнання, ніж ризик збройної операції.
Але Мадуро нібито відкинув ультиматум і продовжив публічну «непохитність». На це наклалася демонстративна манера поведінки, яку у Вашингтоні могли трактувати як знущання. Саме тоді погрози стали планом, а план — наказом.
Символічним елементом стала пряма трансляція для Трампа з Мар-а-Лаго. Політичний ефект очевидний: президент показує контроль і «керує в реальному часі». Але цей самий ефект підсилює персоналізацію рішення і ризик, що операція сприйматиметься як політичний перформанс.
У військових колах рейд порівнювали з підготовкою до місії проти бін Ладена: тренування на макеті будинку, повторення сценаріїв, робота з бар’єрами. Це підкреслює: операція була не імпровізацією, а кульмінацією довгої інженерії війни.
Прихильник Мадуро в Каракасі в суботу після його захоплення Сполученими Штатами — Леонардо Фернандес Вілорія
Однак паралель із Панамою 1989 року напрошується ще сильніше. Тоді США теж захопили лідера, Мануеля Нор’єгу, з великими силами та складним юридичним підґрунтям. Але Нор’єга переховувався, а операція коштувала американцям життів і викликала регіональну травму.
У венесуельському кейсі поки що говорять про «мінімальні втрати», та стратегічний рахунок ще не виставлено. Якщо країна увійде в період розколу, партизанщини чи саботажу, кожна наступна доба підвищуватиме ціну. У цьому і полягає ризик «квагміру».
Найбільш вибуховий компонент — венесуельська нафта і майбутнє PDVSA. У заяві Трампа звучало, що США хочуть контролювати видобуток і «забрати своє». Для венесуельців це може стати доказом, що мотив — ресурси, а не безпека.
Саме нафта здатна зробити присутність США довшою, ніж планується. Інфраструктуру треба охороняти, контракти — забезпечувати, ланцюги постачання — перезапускати. Якщо реальна мета — «перебудова», вона потребує не рейду, а системного управління з неминучими конфліктами.
Додатковий фактор — доктрина Монро та її нове політичне тлумачення, яке в матеріалах описували як «короларій Трампа». Ідея «відновити домінування США в Західній півкулі» звучить як стратегія, але для регіону — як повернення імперської логіки.
Люди шикуються в чергу біля супермаркету в Каракасі в суботу — Хуан Баррето
Навіть якщо адміністрація уникає слова «окупація», сама конструкція «керувати державою» підштовхує до нього. А будь-яка тривала участь підвищує ймовірність асиметричних ударів по американських об’єктах, персоналу чи інфраструктурі. Сценарій «тихого відходу» стає менш реалістичним.
На внутрішньому фронті США теж можливий відкат. База «America First» не любить відкритих зобов’язань за кордоном, особливо якщо з’являться «body bags» і багаторічні витрати. Якщо ж адміністрація намагатиметься «вийти красиво», її звинуватять у хаосі та безвідповідальності.
Таким чином, рейд у Каракасі може стати як одноразовим ударом, так і дверима в нову епоху втручань. Військово це виглядало як майстерно зібрана спецоперація, але політично — як ставка, що вимагатиме подальших ходів. І головне питання тепер не «як взяли», а «що зроблять далі».
