Родина української журналістки Вікторії Рощиної, життя якої обірвалося у російському полоні, повинна отримати державні виплати у 2026 році. Про це повідомив народний депутат і голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова Ярослав Юрчишин, підкресливши, що Міністерство фінансів вже знайшло реальний механізм забезпечення таких компенсацій. Це рішення стало важливим кроком на шляху до відновлення справедливості для сім’ї, яка втратила доньку, а також для всієї журналістської спільноти, що продовжує ризикувати життям, виконуючи свій професійний обов’язок.
Юрчишин наголосив, що триматиме ситуацію на особистому контролі. За його словами, держава має не лише декларувати підтримку родин загиблих і зниклих під час виконання журналістських завдань, але й практично реалізовувати такі обіцянки. У цьому контексті фінансові виплати для рідних Рощиної є не лише формальним процесом, а й актом морального визнання її внеску та страждань, що їх вона пережила, виконуючи свою роботу.
Ще кілька місяців тому питання виплат залишалося невизначеним. За словами Юрчишина, не було чітких даних, з якого саме джерела фінансуватиметься допомога родині журналістки. Проте після низки консультацій і перемовин між різними відомствами вдалося знайти шлях, який дозволить виконати зобов’язання перед родиною у визначені строки. Це дає надію, що держава все ж здатна формувати системну підтримку для тих, хто постраждав у боротьбі за правду та свободу слова.
Історія Вікторії Рощиної давно стала символом самопожертви українських журналістів. Її робота на тимчасово захоплених територіях, наполегливість у пошуку інформації та готовність вирушати в найнебезпечніші місця свідчили про її виняткову професійну сміливість. У 2022 році вона створила низку репортажів, що відкривали очі на реальне життя людей, змушених жити під тиском та страхом. Її тексти про Крим, Донеччину та зруйнований Маріуполь стали важливим свідченням того, що відбувається там, куди більшість журналістів не могла дістатися.
У березні 2022 року журналістку захопили представники російських силових структур і десять днів утримували в Бердянську. Після цього вона продовжила працювати, усвідомлюючи ризики, але не готова була відмовитися від свого обов’язку. 25 липня вона вирушила з України до Польщі, звідки планувала через Росію дістатися до тимчасово захоплених регіонів сходу України. Уже 3 серпня вона зникла під час виконання чергового редакційного завдання. Це зникнення стало початком довгих місяців мовчання з боку Росії, що відмовлялася визнавати факт її затримання.
Лише у травні 2024 року російське Міністерство оборони вперше підтвердило, що журналістка перебувала в їхньому полоні. Це стало холодним підтвердженням найгірших підозр, які мали як рідні Вікторії, так і українське суспільство. Однак навіть після цього повернення її тіла затягувалося ще майже дев’ять місяців. Лише у лютому 2025 року родині вдалося отримати тіло для поховання.
Слідчі Офісу генерального прокурора, які оглядали тіло Рощиної, виявили численні сліди катувань. Садна, крововиливи, переламане ребро, ознаки застосування електроструму — усе це свідчило про систематичне, жорстоке поводження. Ці дані стали ще одним доказом того, з якою жорстокістю українських громадян можуть утримувати в російських місцях несвободи, а також того, які нелюдські умови переживають люди, які стають заручниками під час виконання професійного обов’язку.
Повернення тіла Вікторії додало до загального болю елемент завершеності її трагічної історії, але не зняло питання відповідальності. Українські правозахисні організації, міжнародні структури та журналістські асоціації продовжують домагатися повного розслідування обставин її загибелі. У цьому контексті рішення щодо державних виплат для її родини є лише частиною ширшого процесу — процесу визнання її жертви та підтримки тих, хто зазнав непоправної втрати.
Смерть Вікторії Рощиної стала болючим символом ціни, яку українські журналісти платять за можливість доносити правду світові. Вона вирушала в найнебезпечніші точки, щоб її країна та міжнародна спільнота знали, що насправді відбувається. Її репортажі допомагали формувати розуміння реальності, яку багато хто намагався приховати. Вона стала голосом тих, хто не міг говорити сам. Тому держава має продовжувати докладати зусиль, щоб підтримувати її родину, вшановувати її пам’ять та захищати всіх, хто продовжує працювати на інформаційному фронті.
Значення цієї історії виходить далеко за межі однієї трагедії. Вона порушує питання ролі журналістики під час війни, відповідальності держави перед тими, хто став жертвою заради правди, а також необхідності документувати всі порушення та зберігати пам’ять про кожну людину, чия доля обірвалася внаслідок російської агресії. Фінансова допомога родині — це важливий, але не остаточний крок. Головне — продовжувати боротьбу за справедливість і не дозволяти, щоб історія Вікторії зникла у вирі нових подій.
