Після тривалого дипломатичного застою та серії ескалацій на фронті, зустріч представників України та Росії у Стамбулі 16 травня 2025 року стала спробою, хоча б формально, відновити перемовини. Це була перша така зустріч за останні три роки, що вже саме по собі мало символічне значення. Однак, незважаючи на всі очікування, переговори завершилися без будь-якого прогресу. Вони тривали трохи більше години і залишили по собі більше запитань, ніж відповідей.
Українську делегацію очолив міністр оборони Рустем Умєров, чия участь підкреслювала серйозність намірів Києва. Натомість російська сторона відрядила групу чиновників нижчого рівня на чолі з Володимиром Мединським. Цей крок викликав негайну реакцію українського керівництва і країн-партнерів. Президент Зеленський прямо вказав на те, що члени російської делегації не мають повноважень ухвалювати ключові рішення, що унеможливлює будь-який реальний поступ.
Перед самою зустріччю українська делегація провела координаційні переговори з радниками США, Великої Британії, Франції та Німеччини, а також окрему тристоронню зустріч із представниками США та Туреччини. Ці консультації підтверджували злагодженість дій Києва із західними союзниками.
Західні медіа, зокрема Reuters та Sky News, із посиланням на українські дипломатичні джерела, повідомили про зміст вимог, висунутих російською стороною у Стамбулі. За словами цих джерел, умови, які пролунали з боку Москви, були не лише неприйнятними, але й повністю нереалістичними. Основна вимога стосувалася виведення українських військ з низки територій. Хоча не уточнювалося, з яких саме, така умова апріорі суперечить позиції України та міжнародному праву.
За словами джерела Sky News, подібні вимоги з боку Росії звучали як ультиматуми, а не як база для діалогу. Також наголошувалося на тому, що деякі з пунктів, які запропонувала російська сторона, виходили далеко за межі тем, які обговорювалися раніше у межах мирного процесу. Це створює підозри щодо справжніх намірів учасників із Москви.
Наявність «заздалегідь неприйнятних вимог» ще раз підкреслила, що переговори не були щирою спробою знайти спільну позицію, а скоріше частиною політичного маневру. Це підтверджується і тим, що переговори не супроводжувалися жодними заявами про відкритість до компромісів або готовність до деескалації.
Сама поява російської делегації у зниженому форматі стала красномовним сигналом. На тлі заяв президента Зеленського про потребу серйозних переговорів, дії Кремля засвідчили протилежне. Вибір Володимира Мединського як головного переговорника виглядає як формальність, а не як спроба досягти результату.
Це підкріплюється тим, що на тлі перемовин Москва продовжувала військові дії, не демонструючи жодного зниження інтенсивності. Таким чином, дипломатичний майданчик у Стамбулі був використаний скоріше як інструмент зовнішньополітичної гри, ніж як щирий шлях до миру.
Ключовим аспектом усього дипломатичного процесу є підтримка України міжнародною спільнотою. Координація з союзниками напередодні перемовин демонструє, що Київ не веде гру наодинці, а спирається на спільну позицію західних демократій, які підтримують її суверенітет і територіальну цілісність.
Факт зриву перемовин у Стамбулі не означає, що дипломатичні шляхи вичерпані. Але стає дедалі очевидніше, що ефективний мирний процес можливий лише за умови, що обидві сторони матимуть реальну волю до компромісів. Наразі така воля з боку Москви відсутня.
Україна продовжить координувати зусилля з міжнародними партнерами, адже кожна така зустріч – це не тільки спроба домовитись, а й спосіб тримати дипломатичний тиск і викривати справжні наміри противника.
Головним викликом залишається пошук формату, у якому Росія буде змушена вести переговори чесно. Без цього навіть найкращі дипломатичні ініціативи приречені на провал. Саме тому Україна наполягає на розширенні санкційного тиску, міжнародній ізоляції агресора та збереженні єдності всередині антипутінської коаліції.
Переговори в Стамбулі стали важливою політичною подією, яка показала: для того щоб досягти миру, потрібна не лише дипломатія, але й реальна готовність сторін до взаємних поступок. У ситуації, коли одна зі сторін використовує переговори як димову завісу для військових дій, відповідь має бути рішучою – зміцнення обороноздатності, посилення міжнародної підтримки та збереження єдності навколо української мети – повернення кожного метра окупованої землі.
