Перші прямі переговори між Росією та Україною з початку широкомасштабного вторгнення відбулися 17 травня 2025 року в стамбульському палаці «Долмабахче» та тривали всього дві години. Попри сподівання на серйозний прогрес, сторони досягли конкретної згоди лише щодо обміну полоненими — по тисячі з кожного боку. Усе інше залишилося під завісою неприйнятних для Києва вимог Москви, серед яких — безумовне виведення українських військ із частини окупованих територій.
Російська делегація, очолювана Володимиром Мединським, одразу вибрала жорсткий тон. За словами одного з представників України, який побажав залишитися анонімним, Медінський пригрозив: «Можливо, хтось за цим столом втратить ще більше своїх близьких. Росія готова воювати вічно». Така риторика була підкріплена історичним прикладом двадцятиоднорічної війни Росії та Швеції, наведеною Медінським, хоча достовірність цього цитування піддають сумніву незалежні російські ЗМІ.
Для української сторони ключовим досягненням стала домовленість про обмін полоненими, який уже назвали важливою гуманітарною перемогою. За словами речника МЗС Георгія Тихого, це рішення «варте зусиль, адже допоможе тисячам українських родин». Та навіть ця згода стала компромісом, адже Київ наполягав на рівній кількості утримуваних осіб і суворому дотриманні мінських домовленостей щодо гарантій безпеки.
Натомість вимоги Росії відвести підрозділи Збройних сил України із Херсонщини та Запоріжжя залишилися «мертвою точкою» у переговорах. Москва не контролює їхні обласні центри, тому ультиматум вивести війська за межі цих регіонів сприйняли як спробу юридично закріпити незаконну анексію. Українська делегація у складі міністра оборони Рустема Умерова, заступників голови розвідки Вадима Скібіцького та заступника міністра закордонних справ Сергія Кислиці ігнорувала ці вимоги як неприйнятні.
Попри початкову напругу, частина переговорів відбувалася конструктивно: учасники спілкувалися російською, українською та турецькою, обговорюючи формат наступних раундів. Російська сторона заявила, що планує сформулювати власне бачення припинення вогню та передати його українській делегації, після чого обидві сторони зможуть узгодити фінальний текст і зустрітися знову.
Український президент Володимир Зеленський після повернення до Києва провів телефонні переговори з лідерами Франції, Німеччини, Великої Британії та Польщі. Він підкреслив готовність «вжити найшвидших кроків задля миру», але водночас наголосив на необхідності зберегти санкційний тиск на Москву до повного й беззастережного припинення вогню.
Британський прем’єр-міністр Кір Стармер охарактеризував позицію Росії як «неприйнятну» й пообіцяв «узгоджені дії з партнерами», щоб змусити Кремль відмовитися від ультиматумів. Колишній посол США в Росії Майкл Макфол закликав адміністрацію Трампа посилити тиск на президента Путіна замість пошуку прямих зустрічей, які можуть легітимізувати жорсткі вимоги Москви.
Аналітики вважають, що сам факт проведення двосторонніх переговорів — це крок уперед, адже раніше спілкування відбувалося лише через посередників. Проте значущою цю подію називають із застереженням: польський дипломат від Rand Corp Семюел Чарап зауважив, що «ми маємо повзти перед тим, як ходити», адже обмін поглядів і домовленостей був обмежений і короткий.
Історія переговорів у Стамбулі демонструє, що Росія використовує діалог насамперед як інструмент тиску й затягування часу. Запропоновані пункти щодо територіальних поступок виходять за межі міжнародного права й потенційно закладають основу для легалізації анексії. Українська сторона, навпаки, продовжує наполягати на повному відновленні суверенітету та необоротності кордонів до 24 лютого 2022 року.
Найближчим часом сторони мають обмінятися баченнями припинення вогню в письмовому вигляді і вирішити, де й коли відбудеться наступний раунд. Ключовим питанням залишається формат підтвердження безпеки й гарантій для України, а також механізми контролю за виконанням будь-яких домовленостей. Водночас численні заяви дипломатів із Заходу свідчать: якщо Росія не відмовиться від ультиматумів і не погодиться на безумовне припинення вогню, санкції будуть посилюватися, а переговорний процес може знову зайти в глухий кут.
Таким чином, Станбул став ареною, де суперечності між прагненням до миру та політичними амбіціями Москви вийшли на поверхню. Перспективи врегулювання залишаються туманними, а подальший розвиток подій залежить від готовності Росії піти на компроміси. Україна зі свого боку продовжить шукати підтримку на міжнародній арені й використовувати дипломатичні важелі, щоб не дати агресору затвердити нові реалії силою зброї. Усі спостерігають за тим, чи вдасться сторонам перейти від символічних жестів до реальних поступок на користь миру.
