Українське суспільство, виснажене власною війною, демонструє стриману й обережну реакцію на нове загострення на Близькому Сході. Дані соціології фіксують не стільки байдужість, скільки усвідомлене небажання втягуватись у зовнішній конфлікт, який не має прямого зв’язку з виживанням держави. У цьому — і раціональний розрахунок, і симптом глибшої трансформації громадської думки.
Переважна більшість українців — близько двох третин — не підтримують жодну зі сторін у протистоянні між США та Іраном. Така позиція виглядає нетиповою для країни, яка після 2022 року демонструвала чітке ціннісне вирівнювання із західним світом. Водночас близько п’ятої частини респондентів схиляються до підтримки США та Ізраїлю, тоді як симпатії до Ірану залишаються мінімальними.
Цей баланс між нейтральністю і вибірковою лояльністю не є випадковим. Він відображає складну конфігурацію страхів, очікувань і досвіду, який українці отримали в умовах повномасштабної війни. Як показує попередній аналіз «Дейком», громадська думка дедалі частіше формується не через ідеологічні симпатії, а через прагматичне питання: чи вплине це на Україну і якою буде ціна.
Фактор безпеки тут визначальний. Українці добре розуміють, що будь-яке масштабне загострення на Близькому Сході здатне відтягнути ресурси, увагу та політичний капітал ключового союзника — США. У цьому контексті нейтральність виглядає не як відмова від позиції, а як форма стратегічного очікування. Підтримка ж Вашингтона і Тель-Авіва, навіть якщо вона не домінує, вбудована у загальну логіку довіри до західних партнерів.
Водночас низький рівень симпатій до Ірану має очевидне пояснення. Країна асоціюється з підтримкою Росії, зокрема у військово-технічній сфері. Цей фактор формує стійкий негативний образ, який практично не залишає простору для альтернативного сприйняття. У свідомості значної частини українців Іран уже інтегрований у ширшу архітектуру загроз.
Цікаво, що навіть серед більш освічених груп населення, які зазвичай демонструють чіткішу зовнішньополітичну орієнтацію, домінує стриманість. Хоча вони частіше висловлюють підтримку США та Ізраїлю, більшість і тут утримується від однозначного вибору. Це свідчить про те, що рівень інформованості не обов’язково веде до поляризації — навпаки, він може посилювати обережність.
Ще один показовий елемент — невелика частка тих, хто не зміг визначитися або не стежить за подіями. Це означає, що тема Близького Сходу присутня в інформаційному полі, але не займає центрального місця. Український інформаційний простір залишається зосередженим на власній війні, а всі зовнішні конфлікти оцінюються через її призму.
Політичний вимір цієї картини не менш важливий. Українське керівництво вже сигналізує про ризики зміщення міжнародної уваги. Затяжне протистояння між США, Ізраїлем та Іраном може поступово змінити пріоритети західної політики, а отже — вплинути на обсяги допомоги, темпи ухвалення рішень і загальний рівень залученості. Громадська думка, схоже, інтуїтивно відчуває цю загрозу.
У підсумку розділені симпатії українців — це не прояв невизначеності, а ознака зрілої реакції на складну геополітичну реальність. Нейтральність тут стає формою самозахисту, а обмежена підтримка Заходу — відображенням стратегічної залежності. Україна дивиться на Близький Схід не як на окремий конфлікт, а як на потенційний фактор власного майбутнього — і саме це визначає тон її суспільної позиції.
